Пищевая промышленность Украины. Проблемы и перспективы развития

метки: Пищевой, Украина, Промышленность, Розвиток, Виробництво, Створення, Ресурсів, Галузя

Підгалузі харчової промисловості є важливою ланкою АПК України, поєднуючих виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні обслуговуючі ланки комплексу підприємства і організації. Рослинні сільськогосподарські ресурси можна поділити на дві групи. Перша об’єднує виробництва, що займаються вирощуванням сировини для харчової промисловості, інша — для легкої .

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинно-промислові комплекси: зерно промисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконцервний , маслобойно -жировий, виноградарсько-виноробний, льнопромисловий і ефирномасличний .

Ведуче місце в складі АПК України займає зерно-промисловий комплекс. Він об’єднує галузі, що займаються виробництвом зернових , їхньою заготівлею, переробкою, обслуговуванням сільськогосподарського і що переробляє ланок. Сільськогосподарська ланка уявлена вирощуванням зернових культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. В склад ланки ,що переробляє входять мукомольно -круп*яні, комбікормові і хлібопекарні виробництва.

Основу комплексу складає зерн ов е господарство . Зерновим культурам належить важлива роль в усіх областях України, особливо в областях Степової і Лісостепової зон. Навіть в Закарпатській і Івано-франківській областях, де частка зернових культур є самою низькою в Україні, вони займають біля 40% посівних площ.

Головна зернова культура в Україні — озима пшениця. Найбільш сприятливі грунтово -кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степовій і Лісостеповій Зон, де ця культура займає половину площ, відведених під зернові . В областях Полісскої зони питома вага посевів озимої пшениці значно нижче.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Ця культура займає друге місце (після пшениці) за розмірами посівних площ під озимі. Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Полісся і в західних областях Лісостепової Зони.

Велике продовольче значення мають гречиха , просо і рис, хоча в структурі посівних площ зернових культур вони займають лише біля 5%.

Гречиха є однією з найціннійших круп*яних культур. На її розміщення впливає підвищена потреба цієї рослини в волозі. Тому основні площі посевов гречихи зосереджені на Полісся і в Лісостепі і зовсім зникають в південному Степі.

Типология и классификация культуры

... что считать видами, формами, типами, отраслями культуры, в качестве одного из вариантов можно предложить следующую концептуальную схему. Отраслями Типами культуры следует именовать такие совокупности ... норм, правил и моделей поведения людей, которые составляют относительно замкнутые области, но не являются ...

Просо в Україні є однією з страхових культур завдяки пізнім рядкам сева . Воно відноситься до посухостійким круп*яним і дасть відносно високі урожаї, особливо в засушливі роки. Основні посіви його розміщені в Лісостеповій , а також в північних і центральних областях Степовий зони.

Новою для України зерновой культурою є рис. В Україні його вирощують тільки на поливних землях , де він дасть високі і стабільні урожаї. Зрошувальна Меліорація в південній частині України сприяла розширенню його посівов .

Зернове господарство має важливе значення і для розвитку тваринництва. Фуражне зерно складає більш 40% валового збору зернових культур. Основними зернофуражними культурами в Україні є ячмінь, овес , кукурудза і зерно бобові — горох, віка , люпін . Такі культури, як ячмінь, кукурудза і горох, використовуються і для продовольчих мети. Яровий ячмінь вирощують в усіх областях України. Зерно ячміня має високі кормові якості, використовується також як сировина в пивовареній промисловості, фармацевтичній , хлібопекарній , спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудзі належить важлива роль в забезпеченні тваринництва кормами ,що концентрувалися. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також на Закарпатті і Прикарпатті .

Промислова ланка зерно промислового комплексу забезпечує зберігання і переробку зерна. Основними галузями зерно промисловості ,що переробляє є мукомольно -крупяная, комбікормова і хлібопекарна . Продукція зернового господарства транспортабельна . Тому підприємства, що виробляють хлібопродукти, містяться в місцях їхнього споживання. Потужні підприємства по виробництву борошна і хліби розміщені в Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровськові, Донецьку, Львові і інших більших містах (рис. 46).

Хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу і більших селі. Розвиток мукомольної і хлібопекарної промисловості залежить від потреб в хлібопродуктах.

В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі природні умови для вирощування цукрового буряка, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найважливими його ланками є сільськогосподарське (вирощування цукрового буряка) і (виробництво ,що переробляє цукру).

Значення цукрового буряка передусім в тому, що вона є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим чинником зміцнення кормовий бази і підвищення культури хліборобства.

В Лісостепі розміщене більш ѕ посевов цукрового буряка. Частка їх в посівних площах досягає 9-II%. Середня урожайність в останні роки коливається в кордонах 300 — 320 ц /га . Най більшими виробниками цукрового буряка є Вінницька, Черкаська і Полтавська області, що дадуть біля 25% загального проведення цієї культури.

Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу цукрової промисловості. Всього в Україні діє 194 цукрові заводи, що переробляють в середньому за рік біля 44.0 млн т буряка. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2.3 тис т цукрового буряка. Обсяг випуску цукру-піску складає біля 3.5 млн т .

Газова промисловість України

... Все це я веду до того, що, якщо в Україні існуватиме економічна криза, то як буде розвиватись газова промисловість? На це питання я буду старатись відповісти та ... розвитку економіки, в збагаченні України, в піднесенні економіки до рівня наших європейських високорозвинутих держав. А також, в забезпеченні Україною населення теплом. Газова промисловість зародилася на Прикарпатті в ...

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька , Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Виробництво цукру-рафинада зосереджене в основному в Одесі, Черкасах , Бердичеві , Ходорове і Вінниці. Деякі цукрові заводи суміщають виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами.

плодоовочеконцервного

Овочеводство

Важлива роль в постачанні населення міст свіжими овочями в міжсезонний період належить парниково -тепличним господарствам. Найбільші площі закритого ґрунту відводяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова, Донецька, Одеси, Львова.

Садівництво розвивається по всій території України. Тут розповсюджені такі плодово-ягідні культури: яюлука, груші, сливи, вишні, черешні , полиниця, малина . В південних районах вирощують абрикоси , персики , инжир . Особливо сприятливі умови для садівництва склалися в Криму, Переднестровье , в південному Степі і Закарпатті .

Більша частина овочів, фруктів і ягод споживається в свіжому вигляді, а інша надходить на що переробляють підприємства для виробництва консервів. Найбільш розвинута пло доовочеконцервная промисловість в Криму, Херсонській і Одеській областях, що виробляють біля 40 Ёо всіх плодоовочевих консервів. В Україні склалася певна спеціалізація в виробництві плодоовочевих консервів. Що переробляють підприємства Центру і Заходу виробляють в основному фруктові консерви, а Південний район спеціалізується на виробництві томатних консервів.

В склад виноградно-виноробного комплексу входить виноградарство, промислова переробка винограда , а також підприємства, обслуговуючі ці галузі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград , виноградні вина, виноградний сік, коньяки , що виготовляють з технічних сортів винограда . З відходів переробки одержують різні кислоти, чинбарні речовини, спирт.

Загальна площа виноградних насаджень в 1990 р. Склала 176 тис. га. Основні їхні масиви розміщені в Степовій зоні. Найбільшою концентрацією виноградників характеризується зона передгорних і гірських районів Криму, де створені великі спеціалізовані господарства. Основними виноробними областями є Кримська, Одеська, Херсонська, Миколаївська і Закарпатська. Тут зосереджене більш 90% виноградних насаджень України.

Маслобойно

Основні посіви соняшника як теплолюбивої культури зосереджені в основному в південних областях України (рис. 48).

Більше всього соняшник розповсюджений в північних і центральних районах Степу. Декілька менші площі займає він в Лісостепі і південного Степу і зовсім незначні — на Полісся і в передгорних районах Карпат.

Маслобойно -жировая промисловість представлена мас лоекстракционними, маслопрессовими , маргариновими і миловареними заводами, а також маслобойно -жировими і жировими комбінатами. Виробництво постного масла належить до матеріалоемкого , тому маслоекстракціоні заводи розміщені в районах вирощування соняшника. Біля третини всього виробленого постного масла використовується при виготовленні маргарина і мила. В Україні маргаринові заводи розміщені в Києві, Донецьку, Ужгороді .

Легка промисловість України

... промисловості перше місце за обсягом виробництва посідає текстильна галузь, друге — швейна, третє - взуттєва. Легка промисловість — надзвичайно трудомістка галузь, у якій працюють в основному жінки, тому її підприємства розміщені ... Одещину у 1791 p.). Після цього безлюдне Дике поле в південних степових районах України почали інтенсивно заселяти як українці, так і частково росіяни. Степи спершу ...

Значне розповсюдження в маслобойно -жировой промисловості отримало комбінування . Тепер на маслобойно -жирових і жирових комбінатах виробляється 50% постного масла, основна частина маргарина , мила, що мостять засобів. Потужні маслобойно -жировие і жирові комбінати розміщені в Дніпропетровськові, Полтаве , Харкові, Одесі, Запорожье , Чернівцях , Вінниці і Львові.

Льнопромисловий

Посівна площа льна -довгунца в 1990 г . Досягла 172 тис. Га . Основні посіви льна -долгунца розміщені на Полісся, де цьому сприяють грунтово -кліматичні умови. Окрім цього льон-довгунец сіють в районах Лісостепу, прилягати до Полісся, в передгорних і гірських районах Карпат.

Первинну переробку льна -долгунца здійснюють державні льнозаводи , кооперативні і державні льнопункти . В Україні налічується більш 30 льнозаводів , що виробляють основну частину льноволокна . Більше всього таких підприємств в Чернігівській, Житомирській, Рівненській і Волинській областях. В таких областях, як Львівська, Верба-але-франківська і Чернівецька, лен переробляють в основному на кооперативних і державних пунктах. Отримане в результаті первинної переробки льноволокно надходить на льнозаготівельні пункти, а звідти — на Житомирський і Рівненський льнокомбінати . Льноволокно є також предметом зовнішньої торгівлі.

З насіння льна -довгунца одержують постне масло з високими вкусовими і технологічними якостями, а також макуху . Широко використовуються відходи первинної переробки. Пакля — при виробництві мотузки, шпагата , а костра — папери, технічного спирту, ацетону.

Ефиромасличний

Ефиромасличние культури займають лише 0.1% всіх посівних площ України. Серед них важливе значення мають: кориандр , мята , тмин , лаванда , троянда, шалфей , фенхель і ін. Посеви кореандра розміщені в основному в зоні Степу, а м*яти , тмина і фенхеля — в зоні Лісостепу. Троянду, лаванду , шалфей вирощують в Криму. Ефиромасличні культури швидко псуються, тому їхн переробляють на місці. Великі підприємства, що виробляють ефірна олія високої якості, розміщені в Бахчисарае , Алушті і Сімферополі.

тваринницько-промислові комплекси

Мясопромисловий комплекс України діє на основі розвитку тваринництва м’ясного і м*ясомолочного напрямків і переробки його сировини. В його склад входять також обслуговуючі галузі: виробництво обладнання для тваринницьких ферм і м’ясної промисловості, комбікормова промисловість, кормовиробництво і виробництво тари.

Основою формування м*ясопромислового комплексу України є м’ясне скотарство, птахівництво, вівчарство.

Рудні ресурси України

... Найпотужніший серед них — Південний. До гірничорудної промисловості України належать також Кре-менчуцький, Білозерський і Комиш- ... руд важливих- кольорових і рідкісних металів та їх виробництво. Флеболог консультация Флеболога . Разом з тим Україна залишалась крупним імпортером кольорових металів. В Україні ... наприкінці XIX ст., але ґрунтовні геологічні дослідження його запасів проводилися з 1926 р. і ...

Значення скотарства — ведучої галузі тваринництва в усіх природних зонах України не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним постачальником кожевенного сировини для легкой промисловості і органічних добрив для рільництва.

Найбільша щільність великої рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь в передгірських і гірських районах Карпат, в Лісостепі і на Полісся, т . Е . В зонах, добре забезпечених природними кормовими угіддями і високою щільністю сільського населення. Що стосується Лісостепу, те підвищенню щільності поголівя’ великої рогатої худоби сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її відходами (жом , меласса )

Скотарство України, в залежності від природно-економічних умов, характеризується певними територіальними відзнаками в виробничій спеціалізації. На Полісся і в Лісостепі розвивається молочно-м’ясне і м’ясо-молочне скотарство. В Степі переважає — м’ясне і м*ясомолочне . В приміських зонах, особливо найбільших і більших міст, — молочно-м’ясне. Розводять в Україні здебільшого симентальську , червону степову, сіру українську, чорно-пегую і інші породи.

Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивається в усіх природно-економічних зонах України. Відмінності в рівні його розвитку визначаються передусім характером кормових ресурсів і наявністю достатньої кількості кормів ,що концентрувалися. Найбільш розвинуте свинарство в Лісостепі і Степу. Здебільшого розводять білу українську породу.

В Україні найбільш розповсюджені свиноводческі ферми замкнутого циклу, в як сочетаются стадії відтворення, дорощування і відкорма свиней. Заглиблення спеціалізації призвело до створенню откормочних комплексів.

Вівчарству в Україні належить допоміжна роль. За 1981-1991 гг . Поголівя’ вівців зменшилося з 8.8 млн голов до 7.9 млн голов. Особливо інтенсивно вівчарство розвивається в Степі і в Карпатах. Воно забезпечує сировиною текстильну, смушковохутряную і кожевену промисловість. М’ясо вівців характеризується високою калорійністю. Крім Того, вівчарство відрізняється прискореним оборотом череди, що створює сприятливі умови для збільшення вовни і баранини. Однак в Україні його розвитку приділяють мало уваги.

Виробництво м’яса в убойній вазі склало 4.4 млн т , а промислове виробництво (включаючи субпродукти 1 категорії (1990 г .) — 2.8 млн т . виробництва м’яса і мясоизделий ведуче місце займає яловичина. Далі ідуть свинина, м’ясо птаху і баранина.

Найбільші м*ясокомбінати України розміщені в більших містах. Нові потужні мясокомбинати , що орієнтувалися на місцеві сировинні ресурси, побудовані також в Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Хмельницкій і Терно польській областях.

Молокопромисловий комплекс — один з найважливіших агропромислових комплексів України. Основою його формування є сприятливі природні і економічні умови.

Приблизно третина поголів’я великої рогатої худоби України потрібно на поголівя’ коров (в 1991 г . — 8.4 млн голов, з них 60% — тваринні молочного напряму).

Технологія виробництва вина

... ринку алкогольних напоїв і виробництво високоякісного вина за останні роки зростає, що передбачає великі перспективи даної продукції на майбутнє. Для України це розвиток економіки, а ... Предметом дослідження даної дипломної роботи – є технологія виробництва вин. Об’єктом дослідження дипломної роботи є підприємство по виробництву вина. Ціль дослідження – створення високоефективних технологічних систем. ...

Найбільш розповсюджені червона степова і чорно-пегая породи. Вони дадуть найвисокі надої молока . В 1991 г . Середньорічні надої молока в цілому по Україні склали 2941 кг.В Україні 2/3 молока виробляють спеціалізовані господарства. В зоні більших міст, наприклад, на них потрібно більш 4/5 всього виробленого молока .В молочній промисловості виділяють такі галузі: маслобойню , цельно -молочну, сироварну і консервную . Особливістю молочної промисловості є те, що на більшості підприємств виробляють декілька виглядів молочної продукції, хоча в цілому молокопромислову комплекс України має маслобойную спеціалізацію.

Масло виробляється в усіх областях України, але більше всього — в Чернігівській, Вінницької і Київської (біля 30 тис. Т в рік).

Молокопромишленний комплекс Донецької, Закарпатської, Кримської і Львівської областей спеціалізується в основному на випуску цельной молочної продукції.

Птахопромисловий

По спеціалізації птахопромислові підприємства поділяють на яєчні і м’ясні. Основними виробниками пташиного м’яса і яєць є птахофабрики . В Усіх природноекономічних зонах в структурі поголівя’ птаства преобладают кури . На птахофбриках м’ясний спеціалізації, окрім бройлерів , вирощують индеек , качок і гусей .

Харчова промисловість — одна з провідних галузей не лише агропромислового й промислового комплексів, а й усього народного господарства України.

Питома вага цієї галузі виробництва пред­метів споживання сягає 52,8 %, у загальному обсязі промис­лової продукції— 16,3, а продукції агропромислового ком­плексу — 33,5 %. Продовольчі товари становлять 68,1 % за­гального виробництва товарів народного споживання у відпускних цінах, 63 % загального обсягу роздрібного това­рообороту та 61,5 % особистого споживання матеріальних благ населенням країни.

Серед інших країн світу Україна має найбільш сприятли­вий природний, людський, геополітичний і ресурсний по­тенціал для розвитку харчової промисловості, раціональне використання якого забезпечило б їй провідне місце на світовому й регіональних продовольчих ринках. Уже 2000 року в світовому територіальному поділі праці щодо вироб­ництва основних харчових продуктів у розрахунку на душу населення Україна посідала провідні місця: перше по ви­робництву на душу населення цукру, картоплі, яєць; друге -молока, овочевих та баштанних культур, четверте — зерна та риби; п’яте — по виробництву м’яса.

Останнім часом розвиток харчової промисловості в Ук­раїні характеризується різким зниженням технологічного рівня виробництва, спрацюванням знарядь праці, скорочен­ням обсягів і асортименту продукції, погіршенням її якості, затуханням інвестиційного та інноваційного процесів, витісненням вітчизняних харчових продуктів з внутрішньо­го й зовнішнього ринків продовольчих товарів, зменшен­ням обсягів надходження до бюджету та валютних надход­жень у країну від експортних операцій галузі тощо.

Унаслідок пе­ребудови в агропромис­ловому комплексі колишнє об’єднання «Укрм’ясомолтехпром» йде шляхом реформування окремих ремонтно-механічних підприємств на підприємницький лад, задовольняючи технічні потре­би споживачів України.

Технологічна і екологічна підготовка виробництва

... технологічну підготовку виробництва (ТПВ) нової продукції. Технологічна підготовка виробництва являє собою сукупність взаємопов'язаних процесів, що забезпечують технологічну готовність підприємства до випуску виробів заданого ... методи та засоби ТПВ визначається державними стандартами, стандартами підприємств та документацією різноманітного призначення, що регламентується відповідними стандартами, ...

Існуючі технологічні Процеси виробництва харчових продуктів не можуть обійтися без використання розгалуженої системи технологічних трубопроводів з відповідною запірною та регулювальною арматурою. Враховуючи специфіку вироб­ництва харчової галузі, нержавіюча арматура (крани прохідні й Трихо­дові, запірні ручні клапани, з’єдну­вальні елементи тощо) має відповідати умовам санітарних норм та правил виготовлення й експлуа­тації. Раніше ці вироби на території України серійно не випускали, а при реконструкції, розширенні та мо­дернізації підприємства використо­вували здебільшого імпортну техно­логічну арматуру.

1990 року фахівці об’єднання «Укрм’ясомолтехпром», вивчивший найдосконаліші що над­ходили переважно з Югославії, укла­ли з югославською фірмою «Про­грес інжиніринг» угоду щодо ство­рення у Києві Спільного Підприємства «Сигма-Київ». Заснов­никами від української сторони ста­ли об’єднання «Укрм’ясомолтех­пром» та Нікопольський південнотрубний завод, останній як основний постачальник сировини для виробництва арматури.

Для організації виробництва вказаної арматури організували два ви­робничі центри в Києві та Дніпропе­тровську загальною площею майже З тисячі квадратних метрів, придба­ли сучасне металообробне устаткування. Разом з югославськими фахівцями поступово ,відпрацьовували за конструкторською-документацією югославської фірми «Прогрес інжиніринг» технологічні процеси, які могли б забеспечити якість готових виробі рівні кращих світових технологій.

Таким чином, із серпня 1991 року СП «Сигма-Київ» почало вироблябляти нержавіючу арматуру відповідної до стандартів СІМ (Німеччина) та ЗМЗ (Швеція).

До речі, виробнича потужність цього підприємства дає змогу задовольните потребу галу­зей агропромислового комплексу України та здійснити постійні по­ставки закордон до 20 відсотків від загальних обсягів виробництва.

Основною номенклатурою цього підприємства передбачається виготовлення такого обладнання:

• крани прохідні та триходові з регульованим секторним тефлоновим (фторопластовим), затвором з розмірами умовного проходу — Ду 25, 35, 50;
• 55, визначені для пере­криття, регулювання та розподілен­ня потокорідини в технологічних трубопроводах і обладнанні. На відміну від кранів інших , вони забезпечують повну сте­рильність продукту, виключають його втрати при переробці. Надійні та довговічні в експлуатації клапани ручні запірні, їх виготовляють Ду 35, 50, і5, 80;

• різьбові трубні — з’єднання (муф­ти), виготойляють Ду 25, 35, 50, 65, 80. До комплекту входять ніпель, різьбовий штуцер, гайка накидна та ущільнювальне кільце.

Ціни на вказані вироби договірні/,

Монтаж та демонтаж арматури на трубопроводах — за допомогою закручування (відкручування), з’єд­нувальних гайок спвціайьмим клю­чем.

Вироби виготовляють з нержавіючих марок сталі 08Х18Н ЮТ — 12Х10, які мають антикорозійні та зносостійкі властивості й дозволені Міністерством охорони здоров’я України до контактів з харчовими продуктами.

Обладнання — довговічне на­дійне в експлуатації дає змогу уникнути втрат продуктів при переробці, відповідає усім вимогам технологічних режимів, гігієни та стерильності.

Технологія потокового виробництва свинини

... голів. Спільними рисами різних інтенсивних технологій промислового виробництва свинини є: висока концентрація відселекціонованого стандартного поголів’я; ... Технологія одержання свинини у спеціалізованих господарствах ґрунтується на потоковому способі виробництва, при якому передба-чається безперервний і рівномірний випуск протягом року через певні проміжки часу, однакової кількості продукції ...

Зокрема, арматуру використовують у гф(іфлогічних процесах з тиском до 0,6 МПа (6 бар) і температурою робочого середовища до 95°С постійно і до 120°С на короткочасне (до ЗО хвилин).

Крім серійного, підприємство виготовляе на замовлення спеціальні вироби різних розмірів, що беруті участь у технологічних процесах. Це наприклад, вентилі для отримання проб продукту, оглядові вікна, вентилі-покажчмки рівня, кулі для миття місткостей, проточні сита, перехідники, з’єднувальні хомути трубопроводів, відводи тощо.

Така арматура знайшла широке застосування на багатьох підприємствах харчової, хімічної та фарма­цевтичної промисловості, її успішне використовують на Київському АТ «Росинка», Чернігівському пивзаводі «Десна», підприємствах агропро-мисловогокомплексу при виготов’ Денні джеро-горілчаних виробів, ви-,на» пива, безалкогольних напоїв соків, молока, медпрепаратів тощо.

На замовлення споживачів під­приємство надає консультації, про­ектні, монтажні та інші технічні абс технологічні послуги, враховуючі розробку комплектних технологічних проектів та «ноу-хау».

При виготовленні арматури діє гнучка система знижок і посередницьких послуг. Можливе укладанню довгострокових договорів, поетапн поставки й бартерні операції.

За станом виробничо-технічної бази, структурою, техніко-економічними показниками й розвитком інфраструктури харчова про­мисловість України значно відстає від економічно розвинених країн, особливо щодо комплексної переробки сировини, механізації і автоматизації виробничих процесів, а також фасування та упаковки продукції.

Незважаючи на винятково сприятливі грунтово-кліматичні умови, насе­лення ще не повністю забезпечене високоякісними продовольчими товара­ми. Останнім часом Україна втрачає зовнішні ринки збуту продовольчих то­варів, а внутрішній заповнений зарубіжними продуктами (нерідко низької якості), тимчасом як для їх виробництва є всі необхідні сировинні ресурси й виробничі потужності.

Загальна економічна криза, значний спад виробництва сільськогоспо­дарської продукції, заборгованість по заробітній платі та пенсіях, бартери-зація економічних відносин, нестача фінансових і матеріальних ресурсів, їх подорожчання негативно впливають на результати роботи підприємств харчової промисловості. Зокрема, торік в Україні харчової продукції вироб­лено на 14,6 % менше, ніж попереднього року. Обсяги виробництва ско­ротилися в усіх областях, крім Сумської. Значно зменшилося виробництво цукру, олії, маргаринової продукції, хліба, хлібобулочних і макаронних ви­робів, борошна, крупів, а також продуктів для дитячого харчування. Внаслідок цього зменшилося споживання основних харчових продуктів в розрахунку на душу населення.

Зменшується виробництво м’ясної і молочної продукції. Торік виробництво продукції з незбираного молока порівня­но з 1996 роком скоротилося на 31,8 %, масла тваринного на 29,8, м’яса й субпродуктів І категорії — на 29,5, сирів жирних — на 21,4 %. Це пояснюється зменшенням по­голів’я худоби і птиці не лише в суспільному, а й у приватному секторі (за винятком поголів’я корів).

Аналіз такого спаду виробництва свідчить, що на 60 % він спричинений скороченням обсягів переробки сільськогосподарської сировини.

Лише 20% худоби, птиці й

молока, вироблених у всіх категоріях господарств, надійшло на промислову переробку, решту ре­алізовано без поперед­ньої обробки на ринках, комерційним або перероблено в цехах, які не забезпечують ком­плексного використання сировини та високої якості продукції. Потужності м’я­со- та молокопереробних підприємств використано лише на 18—20 %, що не­гативно вплинуло на собі­вартість та ціни.

На 23% порівняно з 1996 роком зменшилися поставки цукрових буряків. Впродовж останніх років знижується виробництво цукру. Торік його вироблено лише 2 мільйони тонн (у 1990 році — 5,4 мільйона тонн).

Усе це зумовлено скороченнямченням посівних площ, зниженням врожайності буряків та їх цукристості, а також відсутністю єдиної державної політики щодо розвитку галузі.

Важливий напрямок виходу цукрової галузі з кризи — вирішення питання кредитування та створення умов для її Іефективного функціонування. Виникає потреба в законодавчому врегулюванню врегулюванні всіх цих проблем, прийнятті Закону “Про регулювання виробництва й реалізації цукру”.

Складні часи переживає і олійножирова галузь, на підприємтва якої надійшло лише 25% насіння соняшнику поточного врожаю, решту вивезено за межі держави. цього року може повторитися ситуація, коли через дефіцит сировини всі олійні заводи припинять роботу, а ціни на олію різко зростуть, що призведе до збільшення експорту цієї продукції. Слід зазначити, що при вивезенні сировини замість продукції держава втрачає значні кошти. Переробка 1 тонни насіння соняшнику на олію забезпечує на 100 грн. Прибуток більший, ніж експорт такої кількості насіння. Рафінування і розфасування олії — це ще додат­ково 320 грн. Від переробки насіння соняшнику прибуток втричі більший, ніж від його продажу за кордон. Отже, від експорту 1,3 млн. тонн насіння держава втратила 35 млн. грн. і понад 570 тис. тонн цінних кормів для тварин­ництва.

Для використання цих резервів необхідно вжити термінових заходів щодо тарифного й нетарифного регу­лювання експорту насіння соняшнику.

На скорочення виробництва харчових продуктів впли­нуло звуження внутрішнього ринку продовольства через низьку купівельну спроможність населення, а також втрата зовнішніх ринків. На роботі підприємств негативно позна­чається імпорт продукції з консервантами, що подовжує термін її зберігання. Тим часом з торговельної мережі витісняється якісна вітчизняна продукція.

Актуальною залишається проблема збуту с’пирту ети­лового харчового. У результаті переорієнтації експорту з традиційних країн лише на Російську Федерацію і запро­вадженням нею 1997 року митних обмежень на ввезен­ня українського спирту, а також ускладнення умов тран­зиту його через територію Росії, обсяг експорту протягом минулого року скоротився в 6 разів, а виробництво ста­новило лише 37 % від рівня 1996 року.

Внутрішня потреба в спирті становить близько 20 млн. дал при загальній потужності заводів 68 млн. дал. Враховуючи те, що спиртова промисловість традиційно мала високий експортний потенціал і залишається однією з бюджетоформуючих галузей, нагального вирішення потребує питання пошуку нових зовнішніх ринків збуту цієї продукції або часткового перепрофілю-вання підприємств на випуск паливного етанолу, техно­логію якого розроблено в УкрНДІспиртбіопроді. Посилен­ня державного контролю за виробництвом лікеро-горілчаних виробів дало змогу минулого року збільшити випуск алкогольних напоїв майже на 13 %. Про­текціоністська політика щодо вітчизняного товаровироб­ника, яка здійснюється в Україні протягом останніх років, дала змогу відчутно скоротити імпорт продовольства й створила умови для нарощування випуску тих продуктів, які можна в достатніх обсягах виробляти в Україні. За­вдяки цьому імпорт кондитерських виробів з цукру торік зменшився в 9 разів, мінеральних вод — у 4, безалко­гольних напоїв — у 3, пива та консервів плодоовочевих — в 1,3, м’яса і м’ясопродуктів — в 1,6, молока і молоко-продуктів — в 1,5 раза тощо. Відповідно зросли обсяги виробництва вітчизняних кондитерських виробів на 11 %, консервів плодоовочевих та мінеральних вод — на 21, безалкогольних напоїв — на 10 %. Зріс також випуск горілки та лікеро-горілчаних виробів, пива, коньяку, шам­панського, цигарок та сигарет тощо.

Політика підтримки вітчизняного товаровиробника має діяти і в наступні роки.

надходить

Внаслідок звуження ринків збуту незадовільно вико­ристовуються виробничі потужності в ряді галузей харчо­вої промисловості. Частину потужностей окремих підприємств доводиться консервувати, а деякі з них вза­галі припинили виробництво. Зокрема, законсервовано потужності птахозабійних цехів у Криму, чотири роки не працює ВАТ «Сімферопольський птахокомбінат», з жовт­ня минулого року зупинено ВАТ «Євпаторійський м’ясо­комбінат», Городоцький завод продтоварів і цикоросу-шильний завод, завод мінеральних вод у Славутському районі Хмельницької області.

Тим часом ряд підприємств нарощують темпи випуску продукції. Так, ВАТ «Феодосійський м’ясокомбінат» збільшив виробництво м’ясних консервів втричі, АТ «Він-ницям’ясо» консервів — на 35,1 % і ковбасних виробів — на 17,8 %. Стабільно впродовж останніх років працюють ЗАТ «Оболонь» (М.Київ), львівські підприємства — м’ясопе-реробне «Прикарпаття», кондитерська фірма «Світоч», «Кока-Кола Аматіл-Колос»; у Сумській області — акціонерні товариства «Крафт Якобз Сушард «Україна», «Сумський м’ясокомбінат», завод продтоварів та лікеро-горілчаний завод, «Роменський завод ЗНМ»; Кам’янець-Подільський і Шепетівський м’ясокомбінати, Хмельницькі кондитерська й макаронна фабрики та інші, які змогли знайти своє місце на товарному ринку, підтримують рівень виробництва, за­лучають інвесторів для модернізації виробництва й онов­лення асортименту продукції.

За рахунок іноземних інвесторів у Дніпропетровській області реконструйовано технологічні лінії на пив-комбінаті «Дніпро», олієекстракційному заводі, молочно­му комбінаті «Придніпровський», макаронній фабриці, крохмале-патоковому комбінаті. У ряді областей зросло виробництво продовольчих товарів: ковбасних виробів — у Вінницькій, Волинській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернігівській; макаронних виробів — в Іва­но-Франківській, Сумській, Хмельницькій і Чернігівській;

• маргаринової продукції — у Львівській, Одеській і Харківській областях.

Для підвищення якості та конкурентоспроможності продукції на підприємствах харчової промисловості ос­воєно значну кількість нових видів продуктів. Так, на Вінниччині розроблено й впроваджено 149 нових ви­робів, на Волині — 209, у Дніпропетровській і Сумській областях — майже по 100, в Одеській — 50. Колектив Одеського НВО «Консервпромкомплекс» розробив тех­нологію 10 найменувань консервів лікувально-профілак­тичного призначення для дітей раннього віку.

Для здешевлення продукції та прискорення обігу коштів розширено мережу фірмової торгівлі. Лише в Сумській області створено 152 фірмових магазини й кіос­ки, з них — 23 торгують м’ясопродуктами, 49 — молоко-продуктами, 25 — хлібом і хлібопродуктами, 22 — кон­сервною продукцією.

Фінансова скрута, недосконалість податково-кредит­ної системи, нестача обігових коштів змушують деякі підприємства вдаватись до переробки сільськогоспо­дарської сировини на давальницьких умовах, використо­вувати бартерну форму товарообміну. Завдяки виділен­ню кредитних ресурсів для закупівлі цукрових буряків і насіння соняшнику, торік зменшилося виробництво на давальницьких умовах цукру,;— з 93 до 59 %, олії — з 80 до 70 %. Водночас випуск’-^борошна на давальницьких умовах зріс з 25 до 44 %, крупів — з 46 до 83, масла тва­ринного — з 20 до 23, м’яса — з 17 до 19 %. Питома ва­га бартерних операцій у харчовій промисловості торік становила 21,8 %, що майже вдвічі менше, ніж у промис­ловості країни в цілому. Проте в деяких галузях вона за­лишається ще основною формою розрахунків: у цукровій — 67,5 %, рибній — 61,3, плодоовочеконсервній — 43,3, масло-сироробній — 31,6, олійножировій — 25,9 %.

Давальницька схема переробки сировини та бартер­ний обмін товарів створюють умови для порушення по­даткового законодавства, пов’язаного з несплатою по­датку на додану вартість, акцизного збору, реалізацією продукції за цінами, нижчими від № собівартості, що по­глиблює процеси тіньової економіки. У цих умовах не­обхідно законодавче обмежити виробництво продукції на давальницьких умовах, а також частку товарообмінни операцій у загальному обсязі реалізації та запровадит санкції за її перевищення.

Непросто відбувається перебудова галузі хлібопродук­тів. Аби відчути це, досить пог­лянути на показники роботи заготівель­них та зернопереробних підприємств. Приміром, за 1990-1995 роки виробниц­тво борошна зменшилося з 7671 тисяч тон: до 4551, крупів — з 962,4 до 389 тисіч, макаронних виробів — з 360,3 до 214,2 тисяч, хліба й хлібобулочної продукції — з 6701 до 3848 тисяч тонн. Отже, потенційні можливості підпприємств використовуються далеко не повністю.

Значне скорочення обсягів виробниц­тва, лібералізація цін на сировину, ма­теріально-технічні ресурси й послуги призвели до підвищення собівартості, а відтак і цін на зернову продукцію. Особ­ливо зросли оптові ціни підприємств борошномельно-круп’яної промисло­вості. Водночас калорійність харчуван­ня Заселення зменшилася на 26,4 від­сотка. Значно збіднів раціон білково- й вітаміновмісних продуктів, овочів, фрук­тів тощо. Натомість понад фізіологічні норми люди споживають хлібопродук­ти, питома вага яких у структурі хар­чування сягає 44 відсотків.

агропромислового комп­лексу галузь хлібопродуктів — пріори­тетна, особливо з огляду на забезпечен ня населення продовольством, а тваринництва — комбікормами:

Тому важлива науково-технічна передумова подальшого розвит­ку галузі — сертифікація сіль­ськогосподарської сировини та харчових продуктів з борошна. Таким чином можна буде ефек­тивно визначити якість продук­ції, забезпечити ретельний кон­троль за дотриманням економіч­них вимог, підвищити конку­рентоспроможність виробів.

Але матеріально-технічна база галузі хлібопродуктів не відповідає сучасним вимогам, характеризується значною спрацьованістю обладнання. Це негативно позначається і на економічних показниках. При­міром, спрацьованість основ­них виробничих фондів у га­лузі сягає 48 відсотків, а тем­пи оновлення їх основної час­тини значно відстають від пот­реби. Стосовно основної части­ни вони становлять менше 56 відсотків на рік. Рівень меха­нізації праці на підприємствах не перевищує 50—60 відсотків. Продуктивність праці в галузі в 2—3 рази нижча, ніж на спо­ріднених підприємствах у за­рубіжних країнах з розвине­ною економікою.

Для створення міцної мате­ріально-технічної бази на часі — активне формування і наг­ромадження інвестиційного потенціалу, перетворення амортизацій у найважливіший реноваційний ресурс, впровад­ження сучасних технологій то­що. Нині найголовніше завдан­ня підприємств галузі — поліп­шення їх фінансового стану. Визначальний чинник платосп­роможності тут — стан обігових коштів, які розпорошуються че­рез постійне зростання дебітор­ської заборгованості. отже, ефективне викорисгання коштів — пріоритетний напрямок фінансо­вої діяльності підприємств. Ре­алізувати його можна за допо­могою стабілізації виробництва. При зменшенні обсягів випуску продукції ефективність вико­ристання обігових коштів неми­нуче погіршується. Це зумовле­но тим, що обсяги сировини, ма­теріалів, інших ресурсів і пали­ва зменшуються швидшими темпами, ніж обсяг випущеної продукції.

Нині керівники заготівель­них і зернопереробних підп­риємств особливу увагу мають звернути на норматив власних обігових коштів. Він має бути орієнтиром для підтримання фі­нансового стану виробництва на рівні, що забезпечить нормаль­ний реалізаційний і відтворю-вальний цикли. А ще потрібна перебудова з ураху­ванням наявного інвестиційно­го та інноваційного потенціалів.

Питома вага будівель і спо­руд у основних фон­дів на підприємствах галузі хлібопродуктів становить 75-80 відсотків. Особливо висока вона на хлібозаготівельних підприємствах — близько 60 відсотків. Дещо нижча на зер­нопереробних виробництвах. Водночас в інших галузях на­родного господарства вона ста­новить лише ЗО відсотків вар­тості основних фондів. Це зу­мовлено специфікою галузі хлібопродуктів, де значно нижча питома вага обладнан­ня. Торік його частка в загаль­ній вартості виробничих фон­дів дещо перевищувала 17 від­сотків.

Особлива увага сьогодні — вмілому використанню капіта­лу. Адже постійно відчувається інвестицій при зростанні вартості капітального будівництва, техніки, створен­ні капітале- та науковоємких виробництв. Звісно, модернізу­вати діючі підприємства потріб­но. Але робити це широкомас­штабне доцільно лише тоді, ко­ли прибутки підприємств будуть достатніми для створення фон­дів нагромадження і споживан­ня, а банки кредитуватимуть довгострокові інвестиційні про­екти. Альтернативи тут не існує. Які ж джерела фінансування можна залучити для технічно­го переоснащення галузі?

Передусім прибуток, що за­лишається на підприємствах, спрямовується на реконструк­цію і технічне переоснащення виробництва. Потім — аморти­заційні відрахування. Адже під­вищення інвестиційної актив­ності безпосередньо пов’язане із ставленням до амортизації як основного ресурсу та фінансово­го джерела капіталовкладень. Уповільнити старіння основних фондів можна й завдяки прис­кореній амортизації — головно­му напрямку відновлення основ-нихвиробничих фондів. Одне джерело фінансування — кошти від приватизації під­приємств галузі хлібопродук­тів, які можна спрямувати на технічне й технологічне онов­лення виробництва. І, нареш­ті, доцільно залучити гроші ко­мерційних банків, а також на­селення та приватизаційні сер­тифікати. Це підвищить приваб­ливість підприємств галузі для потенційних інвесторів.

Важливий напрямок струк­турної перебудови підприємств галузі та необхідний засіб змен­шення негативного впливу на економіку — відновлення на ви­робництвах випуску споживчих товарів через модернізацію від­повідних цехів.

Одне слово, в умовах ринко­вої економіки господарникам розраховувати слід передусім на власні сили, кмітливість, пра­цьовитість.

У розв’язанні продовольчої проблеми значне місце займає харчова промисловість, яка е заключним ланцюгом у виробництві про­довольчої продукції. Вона має розгалужену потужний виробничий потенціал і може практично повністю забезпечити потре­би населення у високоякісних продуктах хар­чування в широкому асортименті. Її підп­риємства здатні переробити понад 50 млн т цукрових буряків, 2,6 — насіння олійних куль­тур, 2,5 — овочів і фруктів, 18 — молока, 4 млн т — худоби та птиці.

Проте внаслідок економічної кризи виробничий потенціал харчової промис­ловості повністю не використовується. Вона зазнає великих труднощів у своєму дальшо­му розвитку та вдосконаленні. По відношен­ню до 1990 р. індекс спаду виробництва про­дукції харчової промисл’овості в 1996 р. (у порівнянних цінах) становив 50% за серед­ньорічного спаду 14%. Виробництво м’яса першої категорії знизилося в 3,7 раза, ковбас­них виробів — у 4,2, товарного масла — у 2,7, сирів жирних —у 3,1, продукції із незбираного молока — у 7, цукру-піску — у 2,1, олії — у 2,4, кондитерських виробів — у 3,9 раза. Слід зазначити, що в минулий період (1986— 1990 рр.) розвиток харчової промисловості характеризувався відносно високим рівнем зростання (118%).

Цього було досягнуто пе­реважно завдяки м’ясо-молочній галузі, яка виробляє найбільш цінні у фізіологічному від­ношенні продукти харчування.

Основною причиною спаду стало в ос­танні роки скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Так, поголі­в’я великої рогатої худоби в 1996 р. проти 1990 р. зменшилося в 1,6 раза, свиней — в 1,7, овець і кіз—у 2,7 раза. Це стало факто­ром зниження обсягів продажу худоби та пти­ці всіма категоріями господарств заготівель­ним організаціям у 5,3, а молока — у 4,5 раза.

Останніми роками здійснення заходів що­до дальшого реформування економіки при­звело до деякого уповільнення темпів спаду виробництва продукції сільського господар­ства.

На 1 січня 1997 р. в усіх категоріях гос­подарств налічувалося 15,3 млн голів вели­кої рогатої худоби, або на 13% менше, ніж на 1 січня 1996 р., свиней —на 11,2 млн голів (або на 15%), овець і кіз—на 3 млн голів (або на 26%), птиці всіх видів — на 130,6 млн голів (або на 13% менше).

Господарствами всіх категорій у 1996 р. одержано 2,1 млн т м’яса в забійній масі, що на 8% менше, ніж у 1995 р., 15,8 млн т молока, або на 8,4% менше. Знач­ний спад кількості худоби й виробництва про­дукції тваринництва допустили господарства громадського сектора, в яких поголів’я вели­кої рогатої худоби скоротилося на 15,6%, сви­ней — на 22,6, овець і кіз — на 36, птиці всіх видів — на 36,7%. На той час у господарствах приватного сектора м’яса й молока одержа­но відповідно на 3,4 та 4,2% більше. Низькою залишається продуктивність тварин.

Негативна тенденція скорочення вироб­ництва продукції сільського господарства в громадському секторі впливає на роботу під­приємств харчової промисловості. Заготівель­ним і переробним підприємствам продано 0,9 млн т живої маси худоби і птиці, що на 23% менше, ніж у 1995 р., 4 млн т молока й молочних продуктів, або на 34% менше. У той же час збільшились обсяги реалізації тварин­ницької продукції по інших каналах. Через власні торговельні підприємства продано 29% загальної кількості худоби та птиці, 16% мо­лока й молочних продуктів. За бартерними угодами реалізовано 13% загального числа худоби та птиці, експортовано близько 1 млн т насіння соняшнику.

Значно збільшилися ціни на продукцію сільського господарства, що впливає на зро­стання відпускних цін продуктів харчування. За 1996 р. ціни на продукцію рослинництва підвищилися в 1,7, а тваринництва —в 1,5 раза.

Слід зазначити, що криза призвела до скорочення випуску насамперед найнеобхід­ніших у фізіологічному відношенні продуктів харчування — м’яса, молока та продуктів їх переробки. Кількість білків у харчовому раці­оні населення зменшилася в середньому май­же на 20% проти мінімальної фізіологічної норми. Порівняно з 1990 р. споживання м’я­са і м’ясопродуктів, включаючи сало й субпро­дукти, знизилося з 68 до 36 кг, молока й мо-локопродуктів у перерахунку на молоко — із 373 до 230, овочів —із 102 до 86, фруктів і ягід — із 47 до 37 кг. Одночасно збільшила­ся питома вага продуктів вуглеводної групи, яка для сімей із низьким рівнем доходів пе­ревищує 70%. Зменшилося також споживанння

продуктів—із 141 до 121, картоплі 131 до 126 кг. Отже, продовжується спад структури харчування найширших верств населення.

В зарубіжних країнах показник споживання на душу населення значно вищий. Якщо враховувати сало, жир, субпродукти відношення вживання м’яса в США становить 1:3, а на хліб і картоплю припадає 46% денного раціону, на м’ясо в — США — відповідно 20 і 25%. Різна економічна доступність його купівлі. Щоб 1 кг м’яса, українському громадянину потрібно працювати в 10—12 разів аніж американцю.

Зниження рівня виробництва продовольчої продукції і її споживання призвела на це й недосконала податкова система, кількість податків, які визначають нарахування значущості продукції для господарства і споживачів, і великі так звані торгові накрутки викликали підвищення цін, підірвали розвиток продольчої бази, штучно знизили попит на кількість продуктів. Харчова промисловість зминилася у складному становищі. В більшості країн із розвинутою економікою на продовольчі продукти першої необхідності ставки податку на додану вартість значно зменшені або відсутні. Наприклад, у виробника товарів і послуг першої необхідності і продовольства, ліків використовується ставка податку — 5,5%, далі в міру підвищення 7, 18,6 і 33,3% (предмети розкоші).

Ставки запроваджують нижчі або вищі ‘у в’язку із цим Комісія країн членів Європейської Економічної Співдружності запропонувала увести систему із двох ставок — стандартної (14—20%) і зниженої (4—8%).

В Україні також доцільно увести диференційований податок на додану вартість. При цьому ставки його в харчовій промисловості повинні бути знижені. Це — один із факторів державної підтримки переробної промисловості. Скорочення реалізації продукції впливає також втрата зовнішніх і внутрішніх ринків

Не сприяє нарощуванню виробництва невизначенність діючої системи фінансового регулювання взаеморозрахунків підприємств харчової промисловості з виробниками сировини, енергоносіїв, інших матеріально-технічних засобів і сферою реалізації. Розширення дебіторсько-кредиторської заборованності призводить до зростання кількості їх підприємств.

Нестача коштів для формування фондів соціального розвитку підприємтсв не дає можливості проводити роботи конструкції і технічного переозброєня обладнання. Розрахунки показують, шо якби в харчовій промисловості податок на додану вартість був на рівні 10%, то балансовий прибуток у 1996 р. підвищився б за того ж обсягу випус­ку продукції майже в 2 рази.

Настав час докорінно переглянути всю податкову систему, знизити ставки та змен­шити кількість податків. Це дасть змогу відно­вити роботу промисловості, а підприємствам збільшити обсяги оборотних засобів і прибут­ку, який потрібний для виробничого й соціаль­ного розвитку.

За останні п’ять років змінилася ситуація на ринку продовольства України — різко скоротилися дійсний попит і пропонування. При цьо­му темпи зниження попиту значно перевищили зменшення пропону­вання. По багатьох продуктах ринок з дефіцитного став перенасиче­ним. У нашій країні зникли черги покупців, але виникли певні трудно­щі з продажем продуктів. Хоча збільшилася реалізація їх на колгосп­них ринках, безпосередньо населенню в рахунок оплати праці, шляхом бартерних угод, проте значна кількість вирощеної сільсько­господарської продукції ще не знаходить збуту, тому згодовується ху­добі або псується, а сільськогосподарські підприємства зазнають збитків. Тільки в торговельних організаціях втрати овочів, наприклад, становлять щороку 11—13%. Водночас високими темпами зростає імпорт продуктів. Це позбавляє наших селян засобів до існування.

Спад попиту на продукти спричине­ний, перш за все, зниженням реальних доходів населення, а також зростанням розміру податків та інших необхідних платежів, обмеженістю експортних можливостей сільськогосподарської продукції. Зниження реальних доходів населення зумовлене політичними, економічними й соціальними чинника­ми, зокрема високими податками на предмети першої необхідності (податок на добавлену вартість), спадом вироб­ництва, збільшенням непрацюючих людей, низьким рівнем заробітної пла­ти, який нині не забезпечує навіть простого відтворення робочої сили. Крім того, нині на підприємствах і в ор­ганізаціях затримують виплату заро­бітної плати на 5—6 і більше місяців. Виплачують її без відповідної індексації втрат, спричинених інфляцією. Масово практикуються безоплатні відпустки за ініціативою адміністрації. Тому біль­шість працівників позбавлена мож­ливості жити на результати своєї праці. Різке здешевлення робочої сили — ос­новний чинник диспропорції між попи­том та пропонуванням на ринку про­дуктів харчування. Самі тільки затрим­ки з виплатою заробітної плати знижу­ють, за нашими розрахунками, купі­вельну спроможність населення на 25—ЗО відсотків.

Пропонування продуктів зменши­лося через скорочення вітчизняного виробництва та недоліки в системі маркетингу — малу зацікавленість пра­цівників у ефективному використанні ресурсів та поліпшенні стану реалізації продуктів харчування, дуже слабку ма­теріально-технічну базу переробних підприємств і торговельних організа­цій, недостатньо розвинену інфраст­руктуру ринку, споживчу кооперацію, яка майже припинила роботу. У 1995 році обсяг виробництва сільськогоспо­дарської продукції в усіх категоріях господарств України скоротився (по­рівно з 1990 р.) на 34,9%. Скорочено виробництво майже всіх видів сільсь­когосподарської продукції, у тому числі зерна — на 33,5%, цукрових буряків — на 33,0%, картоплі — на 12%, овочів — на 1 1,9%, молока — на 29,8%, яєць — на 42,3% і м’яса — на 47,7% .

Продукція	Роки						1996 % до 1990
	1990	1992	1993	1994	1995	1996
Зерно	51,0	38,7	38,5	45,6	38,5	33,9	66,5
Цукрові буряки	44,3	36,2	28,8	33,7	28,1	29,7	67,0
Овочі	6,7	5,9	5,3	6,1	5,1	5,9	98,1
Фрукти і ягоди	2,9	1,5	2,1	2,8	1,2	1,9	65,5
М”ясо	4,4	4,0	3,4	2,8	2,7	2,3	52,3
Молоко	24,5	22,4	19,1	18,4	18,1	17,2	72,2
Яйця млрд шт	16,3	15,2	13,5	11,8	10,2	9,4	57,7

Головною причиною зменшення об­сягів виробництва є підвищення вар­тості ресурсів і кредитних ставок, збільшення податків, а також раптове відкриття внутрішнього ринку для кон­куренції з іноземними товаровиробни­ками. До спаду виробництва призвело також скорочення ресурсів, зниження ефективності їх використання, ослаб­лення виконавчої і технологічної дис­ципліни, зменшення стимулів і можли­востей щодо інвестування і приско­рення науково-технічного прогресу. Майже припинено оновлення машин­но-тракторного парку господарств, не забезпечується навіть просте відтво­рення виробництва, відсутнє нагро мадження капіталу: більше того, вста­новилася чітка тенденція зменшення поголів’я худоби і птиці (6—10% щоро­ку), скорочення багаторічних насад­жень, тобто господарства існують пе­реважно за рахунок «проїдання» запа­сів і штучного зниження справжньої вартості робочої сили.

На внутрішньому ринку продовольс­тва України триває зростання цін. Проте темпи підвищення їх на окремі продукти істотно відрізняються: зокрема, за пері­од з серпня 1995 р. по серпень 1996 р. найнижчими вони були на олію, яблука, цибулю, цукор і картоплю, а найвищими — на хліб і хлібопродукти, молоко, конди­терські вироби і м’ясопродукти. Якщо за вказаний період ціни в державній і коо­перативній торгівлі підвищилися на олію на 6,8%, яблука — на 9,3, цибулю — на 12,7, цукор — на 16,7, картоплю — на 17,3%, то на хліб і хлібопродукти — на 44—103%, молоко і молокопродукти — на 65—96%, кондитерські вироби на 70—80, м’ясо і м’ясопродукти — на 59—72 і рибу — на 38—54%. На міських ринках підвищення цін на продукти хар­чування відбувається повільнішими темпами, ніж у державній і кооператив­ній торгівлі. В цілому ціни на продукти харчування збільшилися за вказаний період на 44,7%, а на непродовольчі то­вари — на 87,6%.

Але матеріально-технічна база галузі не відповідає сучасним вимогам, характеризується значною спрацьованістю обладнання. Це негативно позначається і на економічних показниках. При­міром, спрацьованість основ­них виробничих фондів у га­лузі сягає 48 відсотків, а тем­пи оновлення їх основної час­тини значно відстають від пот­реби. Стосовно основної части­ни вони становлять менше 56 відсотків на рік. Рівень меха­нізації праці на підприємствах не перевищує 50—60 відсотків. Продуктивність праці в галузі в 2—3 рази нижча, ніж на спо­ріднених підприємствах у за­рубіжних країнах з розвине­ною економікою.

Для створення міцної мате­ріально-технічної бази на часі — активне формування і наг­ромадження інвестиційного потенціалу, перетворення амортизацій у найважливіший реноваційний ресурс, впровад­ження сучасних технологій то­що. Нині найголовніше завдан­ня підприємств галузі — поліп­шення їх фінансового стану. Визначальний чинник платосп­роможності тут — стан обігових коштів, які розпорошуються че­рез постійне зростання дебітор­ської заборгованості. отже, ефективне викорисгання коштів — пріоритетний напрямок фінансо­вої діяльності підприємств. Ре­алізувати його можна за допо­могою стабілізації виробництва. При зменшенні обсягів випуску продукції ефективність вико­ристання обігових коштів неми­нуче погіршується. Це зумовле­но тим, що обсяги сировини, ма­теріалів, інших ресурсів і пали­ва зменшуються швидшими темпами, ніж обсяг випущеної продукції.

На ринку продовольства України продовжує зменшуватися попит у зв’язку з погіршенням купівельної здатності населення і різко збільшується пропозиція імпортних продуктів. Тому значна частина вирощеної сільськигоспо-дарської продукції не знаходить збуту, згодо­вується худобі або псується а сіпьськогоспо-дарські підприємства зазнають збитків

Ринок — це система товарного обороту, де виробництво й переміщення товарів до спопоживачів. Основними категоріями є попит і пропозиція, які реалізуються через купівлю-продаж товарів через оптово-роздрібну торгівлю . Саме значення попиту і пропозиції зумовлює і зміни виробництва, впливає на динаміку цін, викликає переливання та переміщення ресурсів виробництва між галузями і регіонами. Попит формується під пливом демографічних якісних і вартісних факторів, тобто він залежить від кількості населення, розміру його доходів, якості товарів, реклами тощо. Пропозиція і вартість товарів, поданих до реалізації залежить від природних, організаційний і технологічних факторів. Основними сегментами системи пропозиції є: вітчизняне сільськогосподарське виробництво, імпорт, переробка, зберігання, товарна обробка й па­кування продукції, транспорт і зв’язок. Цент­ральне місце в ринку належить оптовій і роздрібній торгівлі, ринковій інфраструктурі. Саме ці елементи ринку здійснюють товарний оборот продуктів.

Нині Україна переходить від державної (централізованої) до багатоукладної (ринко­вої) економіки. Перша грунтувалася на дер­жавній формі власності на основні засоби ви­робництва. Друга — переважно на трьох фор­мах власності (приватній, колективній, дер­жавній).

Модель ринку централізованої еконо­міки характеризувалася такими особливостя­ми: первинним була пропозиція і вважалося, що головне — це виробити продукт, а він знайде споживача; регулювався ринок пере­важно адміністративними методами через ціновий механізм і планово-цільовий розподіл ресурсів; господарями ринку були державні чиновники і партійна номенклатура; інвестиції у сільське господарство здійснювалися без достатнього врахування економічної ефектив­ності виробництва, мінімізації собівартості, співвідношення попиту і пропозиції на внут­рішньому і зовнішньому ринках. Зовсім інша модель ринкової економіки. Ринкові відноси­ни повинні формуватися за так званою збу­товою концепцією. Вона виходить із необхід­ності максимізації доходів через збут товарів, пріоритетне значення відводиться попиту, «королем» ринку стає споживач. Підприєм­ства вироблятимуть товари тільки в тому разі, якщо їх можна вигідно продати. Регулювати­муться ринкові відносини переважно еконо­мічними методами. Оскільки капітал буде пе­рерозподілений по різних формах власності, то плани і проекти власників капіталу направ­лятимуть і регулюватимуть ринкові відносини. Адже хоч би яку частину своїх запасів люди­на витратила як капітал, вона завжди чекає, що їй не тільки буде повністю повернена її сума, а ще й надійде з прибутком. Кожний власник капіталу намагатиметься максимізу-вати доход шляхом вкладання своїх ресурсів у ті технологічні процеси, де він очікує най­вищий сумарний доход, і ні в якому разі не буде продовжувати вкладати їх в ті галузі, які більше не забезпечують отримання прибутку. Однак провідна роль у регулюванні ринкових відносин усе ж таки має належати державі, яка може це здійснювати через цінову та кре­дитно-податкову політику і створення відпо­відних умов для зміцнення матеріально-тех­нічної бази господарств, удосконалюючи податкову систему й систему інших аспектів ре­гулювання ринку таким чином, щоб посилити стимули до інвестування й прискорення нау­ково-технічного прогресу.

Чому ж потрібне державне регулювання ринку? Перш за все це треба для ліквідації суперечностей в інтересах товаровиробників і споживачів. Товаровиробники заінтересовані в тому, щоб кількість товару, яка надходить на ринок, не перевищувала справжній попит, тобто щоб можна було виробити якнайменше товару і продати якнайдорожче. Споживачі, навпаки, заінтересовані в тому, щоб кількість товару, яка надходить на ринок, перевищува­ла справжній попит, щоб можна було купити якнайбільше товару й якнайдешевше. Не­обхідність державного регулювання ринку продуктів харчування зумовлюється також порушенням паритету обміну, що склався між містом і селом. Нині мінова вартість сільсько­господарської продукції у 1,5—2 рази нижча від мінової вартості промислових товарів.

Потреба державного регулювання ринку зумовлюється й характером перерозподілу капіталу. У більшості випадків нині великі цінності наживаються не працею, а приходять до їх власників ніби самі по собі (завдяки службовому положенню, родинним і дружнім зв’язкам тощо) і незалежно від яких-небудь х планів. Це бездіяльнежиття робить людей часто не тільки недосвідченими, але й нездатними до тієї розумової діяльності, яка необхідна для того, щоб передбачити тих або інших заходів регулювання их відносин.

Перехід до ринкової економіки докорінно змінює мету й завдання виробництва. Якщо головною метою виробництва за часів адміністративно-командної було виконанняння плану, то в умовах функціонування ринкових відносин — одержання максимального прибутку на капітал. Основою виробництватва стає пріоритет споживачів ринку. Виробництво продукції слід оріентувати на ринок — на найповніше задовільнення потреб споживачів та одержання максимального прибутку. Основними принципами функціонування цих відносин мають бути: ощадливість, конкуренція, захист споживачів і товаровиробників

Ощадливість зберігає й нагромаджує капітал Усе те, що зберігається з одержаного , додається до свого капіталу. Потім ці збереження витрачаються на розширення виробництва, переробку продукції чи на розвиток торгівлі, а також створюють можливості і іншим господарям дати позички під проценти тобто за певну частину прибутку. Отже, ощадливість приводить у рух додаткову кількість праці, яка створює додаткову вартість.

Коннкуренція — це вільне суперництво товароивиробників. Конкуренція спонукає кожного спрямувати зусилля на підвищення певного рівня виробництва, родючості та ефективності виробництва, інтенсивлення господарства в інтересах самозахисту та збільшення прибутку на вкладений капітал. Адже ринкова система — це жорстокий механізм перерозподілу доходів. Навпілмонополія, яка переважає до цього часу, є великим ворогом такого господарства. Усі нові джерела доходу: заробітна плата, рента і прибуток на капітал, завдяки моноополії стають менші, ніж це було б за конкуренції, зазначав Адам Сміт. Конкуренція вигідна основній масі народу ще й тому,що сприяє насиченню ринку товарами і примушує продавати їх дешевше. Формування ринку продовольства відбуватиметься коли в конкурентній боротьбі за «продовольчі гроші» замовників і споживачів буде впроваджена технологічна дисципліна, якість, асортимент продукції, тобто технологічну дісцпліну будуть диктувати замовник і споживач продукції. Побоювання втратити замовника виробників від обману і стимупюватиме виробництво й надходження до споживачів високоякісної продукції.

Захист споживачів і виробників продукції повинен здійснюватися у результаті розроб­ки й реалізації системи антимонопольних за­конодавчих актів. Серед останніх вирішальне значення мають роздержавлення, правовий захист, оборот капіталу, приватизація та опо­даткування прибутків монополістів. Слід на­дати чинності законодавству, що регулює пи­тання власності, продажу, оренди й закладан­ня землі, стимулює розвиток конкуренції, регулює контракти на закупівлю та продаж продуктів, затверджує необхідні нормативи функціонування ринкових відносин. Захист сільськогосподарських товаровиробників про­дукції від імпорту й монополії у переробці й торгівлі здійснюватиметься як державою, так і через об’єднання виробників, створення власних переробних і торговельних коо­перативів. Захист споживачів продукції за­безпечується також системою контролю за якістю продукції, встановленням обов’язкових стандартів якості. Спеціалісти-контролери за два тижні до початку збирання врожаю зобо­в’язані відбирати на місці вирощування куль­тур проби продукції для лабораторного ана­лізу на рівень забрудненості радіонуклідами, нітратами і пестицидами. Повторному контро­лю повинна піддаватися кожна партія про­дукції безпосередньо при надходженні на ри­нок.

Одним із важливих заходів захисту спо­живачів є регулювання рівня цін на продукти, яке може здійснювати держава, нагромаджу­ючи їх запас і доставляючи потім на ринок при зростанні попиту.

Перехід до ринкової економіки можливий за таких умов: свобода підприємництва й тор­гівлі, свобода переміщення праці й капіталу від однієї галузі до іншої, наявність різних форм власності (приватна, колективна, дер­жавна) на основні засоби виробництва, лікві­дація земельної і банківської монополії, роз­ширення прав успадкування, розвиток коопе­рації (збутової, постачальної, обслуговуючої), використання найманої праці, пробудження в населення підприємницького мислення й за­безпечення його широкою інформацією, на­явність міцної влади, правове забезпечення виконання договорів і зобов’язань, надійний захист власності. Останнє зумовлюється тим, що розвиток ринкової економіки неминуче призведе до розшарування суспільства, появ­ляться не тільки багаті люди, але й велика маса бідняків. А як відомо, розкіш багача зав­жди збуджує обурення бідняків, котрі, гнані нуждою, намагатимуться заволодіти цим ба­гатством. Тому власники великих цінностей, придбаних працею багатьох років, а можли­во й поколінь, можуть спати спокійно лише тоді, коли їх надійно охороняє держава.

Ринкова економіка — це не просто вели­ка кількість ізольованих і відокремлених рин­ків. Вона є туго сплетеною сіткою цін, де змі­ни на одному ринку викликають багаточи-сельні й значні зміни на інших ринках. Особливо великий вплив на формування рин­ку продовольства справляє розвиток ринку землі, робочої сили й капіталів.

За останні п’ять років значно змінилася ситуація на ринку продовольства України — різко скоротилися справжній попит і пропози­ція. При цьому темпи зниження попиту наба­гато перевищили зменшення пропозиції. По багатьох продуктах ринок із дефіцитного став перенасиченим. У нашій країні зникли черги покупців, але виникли певні труднощі з про-дажею продуктів. Хоч збільшилася їх реаліза­ція на міських ринках безпосередньо насе­ленню в рахунок оплати праці шляхом бар­терних угод, проте ще значна кількість виро­щеної сільськогосподарської продукції не зна­ходить збуту, згодовується худобі або псуєть­ся. Тільки в торговельних організаціях втра­ти, наприклад овочів, становлять щорічно 11—13%. У той же час високими темпами розширюється імпорт продуктів. Це позбавляє наших селян роботи й засобів до існування. Спад попиту на продукти зумовлений, перш за все, зниженням реальних доходів населен­ня, а також зростанням розміру податків та інших необхідних платежів, обмеженістю екс­портних можливостей сільськогосподарської продукції. Пропозиція продуктів зменшилася через скорочення їх вітчизняного виробницт­ва та недоліки в системі маркетингу: мала за­інтересованість працівників в ефективному використанні ресурсів і поліпшенні стану реа­лізації продуктів харчування, дуже низька ма­теріально-технічна база переробних підпри­ємств і торговельних організацій, недостатньо розвинута інфраструктура ринку, майже припинила роботу споживча кооперація. У 1995 р. організаціям споживчої кооперації було продано лише 7,6% усіх реалізованих овочів і 18,2% фруктів та ягід. Диспропорції попиту і пропозиції продуктів зумовлені також впровадженням принципів саморегульованого ринку, яке сприяло роз­витку інфляційних процесів і зниженню міно­вої вартості сільськогосподарської продукції, зменшило можливість для розширеного від­творення виробництва та економічного зміц­нення господарств, сприяло значному скоро­ченню місткості внутрішнього ринку через зниження купівельної здатності населення.

На внутрішньому ринку продовольства України продовжується зростання цін. Проте темпи підвищення їх істотно різняться по ок­ремих продуктах, зокрема: за період із серп­ня 1995 р. по серпень 1996 р. найнижчі вони були на олію, яблука, цибулю, цукор і картоп­лю, а найвищі — на хліб і хлібопродукти, мо­локо, кондитерські вироби. Якщо індекс пари­тету цін у державній і кооперативній торгівлі (порівняно із хлібом пшеничним із борошна І сорту) становив по олії 7,9%, яблуках — 8,9, цибулі — 14,9, цукру — 19,6, картоплі — 20,3%, то по хлібу житньому — 100,8%, мо­локу — 92, кондитерських виробах — 82—94, м’ясу і м’ясопродуктах — 52—84%. На міських ринках підвищення цін на продукти харчуван­ня відбувається меншими темпами, ніж у дер­жавній і кооперативній торгівлі. У цілому ціни на продукти харчування збільшилися за вка­заний період на 44,7%, а на непродовольчі товари — на 87,6%.

Аналіз еластичності попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів спо­живачі розширюватимуть купівлю продуктів низької категорії (коефіцієнт еластичності ста­новить 0,3—0,35) — картоплі, капусти, столо­вих буряків тощо. Тому виробництво цих про­дуктів має більші шанси на розширення. А на тваринництво, садівництво, виноградарство, навпаки, за умов самоухилення держави від регулювання ринкових відносин чекають застій і скорочення виробництва.

Прогнозоване насичення внутрішнього ринку продовольством й необхідність вико­нання експортних торгових зобов’язань зу­мовлюють потребу не тільки стабілізувати, а й збільшити у найближчій перспективі вироб­ництво сільськогосподарської продукції на 5— 10%. Проте наявність потрібної кількості про­дукції буде лише першою передумовою для формування ринку продуктів харчування. Низькі, конкурентоздатні затрати на вироб­ництво — друга передумова. І нарешті, вирі­шальне значення матиме постійне забезпе­чення високої якості запропонованих на рин­ку продуктів, розширення їх асортименту тг поліпшення зовнішнього оформлення товару Щоб подолати негативні тенденції у роз витку ринку продовольства, слід, насамперед посилити державне регулювання ринкови; відносин, підвищити ефективність викорис тання ресурсів, розширити державну допомо гу господарствам. Держава може здійснюва ти регулювання ринку через цінову й кредит но-податкову політику. Цінова політик. держави тільки тоді буде ефективною, коп ціни на сільськогосподарську продукцію за безпечать необхідні темпи розширеного віл творення виробництва, а прибуток на вкладе ний капітал буде не нижчим, ніж за інших не прямів його використання. Це є можливим з умов прийняття Закону України про використання мінімальних цін на сільськогоспода; ську продукцію, надання державних дотацій сільськогосподарському виробництву, розшірення, у першу чергу, експортних субсидій і скасування ПДВ. А щодо кредитної політики, то тепер доцільно видавати безпроцентні кре­дити на закладання багаторічних насаджень і догляд за ними до вступу їх в експлуатацій­ний період, а також у 8—10 разів зменшити існуючі кредитні ставки і в 2—3 рази продов­жити кредитних сум. Ни­нішні надто високі податки та проценти на по­зичковий капітал буквально розоряють сіль­ськогосподарські підприємства.

Поліпшити економічне становище госпо­дарств могло б впровадження такого заходу, як повернення з бюджету суми ПДВ, випла­ченої постачальникам за виконані роботи, на­дані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне, основні засоби виробництва й нема­теріальні активи.

У період переходу до ринкової економіки (поряд із розвитком нових, конкурентоздатних джерел поставок засобів виробництва, а та­кож нових каналів збуту, зберігання, перероб­ки і розподілу продукції) слід поліпшити дер­жавні поставки, відновити держзамовлення на всі види сільськогосподарської продукції, роз­ширити інтервенційні заготівлі.

Доцільно практикувати укладання ф’ючерсних контрактів, пільгове кредитування сільськогосподарських підприємств, забезпе­чення продажу їм необхідних ре­сурсів за пільговими цінами.

Слід розширити захист вітчизняних това­ровиробників, 1 зокрема:

• збільшити митний податок на імпорт про­дуктів;
• скасувати попередню оплату та податок (акциз на спирт) на експорт продуктів;
• увести граничну торговельну надбавку (не більшу 20%) на вітчизняну сільськогоспо­дарську продукцію;
• створити сприятливі умови для увезення ресурсів, необхідних для впровадження прог­ресивних технологій вирощування й перероб­ки продукції, звільнивши господарства від сплати митного податку та ПДВ;
• реалізувати комплекс заходів щодо роз­ширення зовнішнього ринку сільськогоспо­дарської продукції і продуктів її переробки.

Державна допомога вітчизняним товаро­виробникам повинна мати й непрямий харак­тер — це прийняття законодавчих актів щодо розвитку конкуренції та захисту товаровироб­ників і споживачів, забезпечення ринковою І статистичною інформацією, встановлення і контроль за дотриманням стандартів якості, митний протекціонізм тощо.

Головним резервом насичення внутріш­нього ринку продуктами й розширення їх екс­порту є поліпшення використання наявних ресурсів господарств і біокліматичного потен­ціалу України завдяки впровадженню інтен­сивних ресурсозберігаючих технологій, по­глибленню спеціалізації виробництва, удоско­наленню розміщення культур, поліпшенню посівних площ, розширенню пере­робки і зберігання продукції в місцях її виро­щування, а також у результаті перебудови виробництва на ресурсоекономний, особливо енергоекономний тип відтворення.

Розвиток ринку продовольства залежить не тільки від підвищення ефективності сіль­ськогосподарського виробництва та вдоскона­лення системи маркетингу, а й ще більшою мірою від добробуту і багатства самих праців­ників села. Чим біднішими вони стають, тим менше вони виробляють продукції, а це, у свою чергу, посилює бідність, призводить до того, що населення постачається переважно не за рахунок місцевого виробництва, а зов­нішнього ринку. Особливо велике зубожіння селян спостерігається після «лібералізації» цін за умов функціонування в країні нерегу­льованого ринку. Основні причини погіршен­ня життя народу України — це високі подат­ки на предмети першої необхідності (податок на добавлену вартість), спад виробництва, збільшення непрацюючих людей, самоухи­лення держави від регулювання ринку, пере­ливання державного капіталу України у при­ватний капітал зарубіжних країн, низький рі­вень заробітної плати, який нині не забез­печує навіть простого відтворення робочої сили, несвоєчасна виплата заробітної плати та відпустки без оплати. Існуючі затримки з виплатою заробітної плати, за нашими підра­хунками, знижують купівельну здатність насе­лення на 25—30%. Ще більшими темпами відбувається процес зубожіння міського насе­лення. Останнє змушує його в боротьбі за виживання тимчасово займатися вирощува-ням картоплі та овочів на невеликих ділянках (громадські городи), розміщених на значній відстані від міста. Це виробництво грунтуєть­ся переважно на ручній праці і ведеться у більшості випадків із порушенням агротехні­чних вимог, а тому неефективне, продукція неконкурентоздатна. Така організація вироб­ництва цих продуктів спричиняє марнотрат­ство земельних і трудових ресурсів.

Таким чином, стратегія формування рин­ку продовольства повинна грунтуватися на врахуванні купівельної здатності населення, на можливостях зміцнення вітчизняного сіль­ськогосподарського виробництва, розвитку системи маркетингу, всебічне стимулювання експорту та обмеження імпорту продуктів, розширення державного регулювання ринко­вих відносин.

Екологічні проблеми

Поруч із вище перерахованими проблемами харчової промисловості важливе місце посідає екологічні проблеми. Ця проблема має дві сторони:

• по-перше підприємства харчової промисловості утворюють складну екологічну ситуацію, тому що вони знаходяться, як праило, та мають низькі ступені захисту, перероробки, очистки стічних вод, шкідливих викидів у повітря (харчова промисловість потребує великої кількості тепла для переробки);

• та з другого боку від харчової промисловості чекають високоякісних екологічночистих продуктів, для виготовлення яких потрібна екологічночиста сировина – що є великою проблемою для вітчизняного сільскогосподарського виробництва.

Тож виходить, що по-перше підприємства створюють важку екологічну ситуацію викидами шкідливих речовин у повітря, а також забруднена шкідливими речовинами вода попадає на поля та для зрошення і розчинені у ній речовини нагромаджуються у почві.

Тому необхідне створення досконалої досконалих систм екологічного захисту є не тільки екологічною, але й економічною необхідністю тому що без створення надійних систем екологічних систем захисту виробництва продуктів харчової промисловості неможливе вирощування екологічно чистої сировини для виробництва продуктівхарчової промисловості. Ми маємо замкнуте коло, вирватися з якого можливе лише через створення надійних екологіних систем захуисту від шкідливих викидів у повітря та очищення стічних вод.

Питання інвестування належать до одних з найважливіших, від яких залежить функціону­вання й розвиток харчової промисловості в умовах ринкової економіки. Завдяки інвестиціям розширюються й удосконалюються виробничі потужності та основні фонди, забезпечуються необхідні пропор­ції. Інвестиції у виробничу сферу мають забезпечити підвищення технічного рівня й поліпшення розміщен­ня діючих виробництв, а також необхідний приріст по­тужностей.

Інвестиційні рішення приймають з питань оп-тимізації активів, визначення потреби в їх заміні чи ліквідації; розробки методів і засобів ре­алізації інвестиційної політики; визначення потреби в фінансових коштах; розробки й затвердження інвести­ційних проектів; управління пакетом цінних паперів. Вони можуть бути короткотерміновими й довготер­міновими. Перші спрямовані на визначення капіталу на поточний період, їх прийняття потребує знання нинішніх тенденцій розвитку ринку. Довго­термінові рішення мають забезпечити успішне фун­кціонування виробництва в майбутньому. Вони потре­бують використання сучасних методів аналізу для ви­бору оптимальних напрямків і шляхів розвитку виробництва на перспективу з урахуванням об’єктивних законокономірностей

По винні передбачати розробку й реалізацію політики оп­тимального поєднання використання власних і пози­чених коштів для забезпечення оптимального функ­ціонування виробництва; залучення капіталу на най-вигідніших умовах; дивідендну політику тощо.

Фінансування й державне кредитування капіталь­ного будівництва в харчовій промисловості регла­ментують Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про банки і банківську діяльність», а та­кож інші законодавчі й нормативно-правові акти країни, зокрема Положення про фінансування та дер­жавне кредитування капітального будівництва в країні, затверджене Міністерством економіки, Мініс­терством фінансів, Державним комітетом у справах містобудування та архітектури. Це Положення обов’язкове для підприємств і організацій усіх форм власності при фінансуванні та кредитуванні за раху­нок державних і змішаних капітальних вкладень ново­го будівництва, розширення, реконструкції, технічно­го переоснащення діючих підприємств, проектних робіт, консервації (розконсервації) об’єктів, а також при придбанні обладнання, що не потребує монтажу й не входить до кошторису будов. При будівництві, яке здійснюється за рахунок недержавних капіталь­них вкладень, зазначене Положення має рекомен­даційний характер.

Практика свідчить: найбільш ефективні на­прямки капіталовкладень у харчовій промисло­вості — реконструкція й технічне переоснащен­ня виробництва. Це дає змогу в коротші строки, з меншими затратами, ніж при новому будівництві, оновлювати матеріально-технічну базу, освоювати нові потужності.

Технічне переоснащення діючих підприємств пе­редбачає встановлення нових машин і устаткування на діючих площах, впровадження автоматизованих систем управління і контролю, сучасних методів уп­равління виробництвом, модернізацію і технічне пе­реоснащення природоохоронних об’єктів, опалю­вальних і вентиляційних систем, підключення до цен­тралізованих джерел тепло- й електропостачання. Його слід здійснювати за проектами й кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, які розробляють на основі єдиного техніко-економічного обгрунтування і згідно з планом підвищення техніко-економічного рівня галузі.

Щодо розширення діючих підприємств, то воно передбачає будівництво нових і збільшення потуж­ностей діючих об’єктів на існуючих або прилеглих до них територіях. Реконструкція діючих підприємств зу­мовлює перебудову, пов’язану з удосконаленням ви­робництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі науково-технічного прогресу. Ре­конструкція потребує ком­плексного проекту, який передбачає розширення виробничих потужностей, поліпшення якості та асор­тименту продукції (в ос­новному без збільшення чисельності працюючих), поліпшення умов праці та охорони навколишнього середовища.

При реконструкції мо­жливі перебудова окре­мих споруд основного й допоміжного призначен­ня, будівництво нових і розширення існуючих об’єктів з метою ліквідації диспропорцій у техно­логічних ланцюгах. Слід також передбачити впро­вадження мало- й без­відхідних технологій та гнучких виробництв; ско­рочення робочих місць;

• підвищення продуктив­ності праці;
• зниження матеріаломісткості вироб­ництва й собівартості продукції;
• зростання фон­довіддачі та інших техніко-економічних показників діючого підприємства.

Нове будівництво слід розпочинати лише за умо­ви, якщо реконструкція, технічне переоснащення та розширення діючих підприємств не можуть забезпе­чити необхідного приросту виробничих потужностей, поліпшення якості продукції, підвищення ефектив­ності виробництва.

Останнім часом в Україні значно зменшилися обсяги капіталовкладень і будівельно-монтаж­них робіт на підприємствах усіх форм власності

Отже, загальні капіталовкладення в економіку Ук­раїни в 1996 порівняно з 1990 роком становили 22,7 відсотка, в тому числі в промисловість — 26,4, в сільське господарство — лише 8 відсотків.

Таким чином, капіталовкладення в харчосмакову промисловість зменшилися на 57,3 відсотка, в м’яс­ну і молочну — на 68,7, у рибну — на 94 відсотки.

За цих умов капіталовкладення спрямовуються на пускові та важливіші об’єкти, будівельна готовність яких перевищує 70 відсотків. Запроваджено картки з відповідними показниками на кожну будову й по­тужність, а також титули будов. Частка державної власності у майні підприємства-забудовника визна­чається на час заповнення титулу.

Капітальні вкладення за рахунок бюджетних коштів та коштів позабюджетних фондів виділяються на безповоротній основі лише підприємствам, 100 відсотків власності яких належать державі, усім іншим суб’єктам господарювання — лише на зво­ротній та платній основі.

Підприємствам недержавної форми власності капіталовкладення виділяються на умовах кредиту з виплатою відсотків на рівн облікової ставки Націо­нального банку України із застосуванням коефіцієнта 1,2 або за умови передачі в державну власність част­ки (паю, акцій) у статутному фонді підприємства, еквівалентної одержаним коштам.

За останні роки в харчовій промисловості склало­ся вкрай важке становище з реконструкцією та технічним переоснащенням діючих підприємств. Ос­новна причина — недостатнє виділення лімітів цент­ралізованих капіталовкладень та коштів для їх фінан­сування, що призвело до постійного порушення в дію потужностей для виробництва харчової продукції.

Так. протягом минулого року з державного бюд­жету було виділено лише 1740 тис. грн., або 18,9 відсотка до ліміту. Це призвело до значного знижен­ня темпів будівництва й невиконання завдань по вве­денню в дію виробничих потужностей.

Динаміку введення основних виробничих потуж­ностей подано в таблиці

Незважаючи на спад виробництва, торік під­приємства виділили 228,4 млн. гривень для фінансування будівництва. За рахунок цих коштів було введено потужності по розливу оцту, випуску кондитерських та лікеро-горілчаних виробів, майо­незу, соусів типу «Кетчуп» на підприємствах Чер­каської області; лінію по розливу безалкогольних напоїв у ПЕТ-пляшки в Запорізькій області; збудовані 12 тис.метрів житла, школу на 442 прокладено 58,5 кілометра газопроводних мереж тощо.

Враховуючи умови, що сталися в країні з фінансування капітального будівництва та з метою забезпечення розвитку вітчизняної економіки Президент та Уряд України заохочуюють іноземних інвесторів. За даними Державного комітету по статистиці України загальний обсяг прямих іноземних інвестицій на початок квітня цього року становив 217,8 млн доларів.Найбільші обсяги іноземних інвестицій надійшли з Нідерландів, Німеччини, США, Росії. Значний інтерес інвестори проявляють до підприє мств харчової промисловості, тогрівлі, хімічної промисловості, машинобудування тощо. Ноземні кошти вкладено в 6,4 тисячі українських підприємств. У І кварталі нинішнього року прямі іноземні інвестиції в українську економіку становили 181,1 млн. доларів, що на 15,5 відсотка більше, ніж за відповідний період минулого року. В основному це грошові внески (114,8 млн. доларів), а також рухоме й нерухоме майно.

Визначаючи шляхи підвищення ефективності інве­стиційної політики в харчовій промисловості, слід ма­ти на увазі таке: одна з основних особливостей капітального будівництва полягає в тому, що вироб­ничий цикл має відносно тривалий період. Залежно від характеру й призначення об’єктів строки будівництва можуть бути від кількох місяців до кількох років, внаслідок цього на незавершене будівництво відволікаються значні кошти.

Чим коротші тим менше коштів потрібно для зведення однієї й тієїж кількості об’єктів, тим раніше нові потужності розпочнуть ви­пуск продукції й скоротиться термін окупності капіта­ловкладень.

розподіл капітальних вкладень між об’єктами будівництва (з урахуванням нормативних та концентрація їх на пускових будовах — важливі умови підвищення їхньої ефективності. Тим часом подовження нарївнї з уповільненням обороту капіталовкладень призводить до подорожчання будівництва.

Важливий фактор ефективності капіталовкладень — удосконалення відтворювальної основ­них фондів завдяки підвищенню частки реконструкції та технічному переоснащенню діючих основних фондів.

Ефективність капіталовкладень значною мірою визначають розвиток матеріально-технічної бази будівництва, рівень заводської’ готовності будівель­них і деталей, темпи переоснащеннябудівельних організацій на основі нової техніки і підвищення рівня механізації осоновних і допоміжних робіт.Зростання частки типових проектів у бу­дівництві знижує кошторисну вартість об’єктів, скорочує строки спорудження їх, підвищує продуктивність праці.

Важливий напрямок підвищеіййя ефективності інвестицій є удосконалення органйіацйних форм будівництва, збільшення рівня концентрації виробництво у будіндустрії. Удосканалення будівництва передбачає поєднання проетування і будівельні роботи в один технологічний ланцюжок який дасть змогу в коротші строки вводити в дію виробничі потужності й об’єкти.

При визначенні напрямків йвестйційної політики слід враховувати такий фактор підвищення ефективності капіталовкладень, як збійьшемня частки витрат на устаткування, тобто на активну частину основних фондів. Тож в інвестиційній політиці харчової про­мисловості пріоритетом має бути технічне оснащення діючих підприємств.

Особлива увага сьогодні — вмілому використанню капіта­лу. Адже постійно відчувається інвестицій при зростанні вартості капітального будівництва, техніки, створен­ні капітале- та науковоємких виробництв. Звісно, модернізу­вати діючі підприємства потріб­но. Але робити це широкомас­штабне доцільно лише тоді, ко­ли прибутки підприємств будуть достатніми для створення фон­дів нагромадження і споживан­ня, а банки кредитуватимуть довгострокові інвестиційні про­екти. Альтернативи тут не існує. Які ж джерела фінансування можна залучити для технічно­го переоснащення галузі?

Передусім прибуток, що за­лишається на підприємствах, спрямовується на реконструк­цію і технічне переоснащення виробництва. Потім — аморти­заційні відрахування. Адже під­вищення інвестиційної актив­ності безпосередньо пов’язане із ставленням до амортизації як основного ресурсу та фінансово­го джерела капіталовкладень. Уповільнити старіння основних фондів можна й завдяки прис­кореній амортизації — головно­му напрямку відновлення основ-нихвиробничих фондів. Одне джерело фінансування — кошти від приватизації під­приємств галузі хлібопродук­тів, які можна спрямувати на технічне й технологічне онов­лення виробництва. І, нареш­ті, доцільно залучити гроші ко­мерційних банків, а також на­селення та приватизаційні сер­тифікати. Це підвищить приваб­ливість підприємств галузі для потенційних інвесторів.

Аналіз попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів спо­живачі розширюватимуть купівлю про­дуктів низької категорії (коефіцієнт еластичності попиту на картоплю, ка­пусту, столові буряки тощо становить 0,3—0,35).

Тому виробництво цих про­дуктів має більші шанси на розширен­ня. А тваринництво, садівництво, ви­ноградарство, навпаки, чекають застій і скорочення.

Щоб подолати негативні тенденції у розвитку ринку продовольства, необ­хідно, насамперед, посилити державне регулювання ринкових відносин, підви­щити ефективність використання ре­сурсів, розширити державну допомогу господарствам. Держава може здійс­нювати регулювання ринку через ціно­ву і кредитно-податкову політику, а та­кож через створення відповідних умов для зміцнення матеріально-технічної бази господарств, удосконалюючи по­даткову систему і систему інших ас­пектів регулювання ринку, з тим щоб посилити стимули до інвестицій і роз­витку НТП.

Цінова політика держави тільки тоді зуде ефективною, коли ціни на сільсь­когосподарську продукцію забезпе­чать необхідні темпи розширеного відтворення виробництва, а прибуток на вкладений капітал буде не нижчим, ніж за інших можливих напрямків його використання.

Поліпшити економічне становище господарств могло б впровадження такого заходу, як відшкодування з бюджету суми ПДВ, виплаченої поста­чальникам за виконані роботи, надані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне, основні засоби виробництва і нематеріальні активи.

У період переходу до ринкової еко­номіки, поряд із розвитком нових, кон­курентоспроможних джерел поставок засобів виробництва, а також нових каналів збуту, зберігання, переробки і розподілу продукції, необхідно поліп­шити державні поставки та відновити держзамовлення на всі види сільсько­господарської продукції, розширити ін­тервенційні заготівлі.

Доцільно практикувати укладання ф’ючерських контрактів, пільгове кре­дитування сільськогосподарських під­приємств, забезпечення продажу необхідних їм ресурсів за пільговими цінами.

Слід розширити захист вітчизняних товаровиробників, зокрема:

збільшити митний податок на імпорт продуктів:

скасувати попередню оплату та по­датки на експорт продуктів:

ввести граничну торговельну над­бавку [не більшу 20%) на вітчизняну сільськогосподарську продукцію:

• створити сприятливі умови для вве­зення ресурсів, необхідних для впрова­дження прогресивних технологій виро­щування і переробки продукції, звіль­нивши господарства від сплати митно­го податку та ПДВ;
• реалізувати комплекс заходів що­до розширення зовнішнього ринку сільскогосподарської продукціі, продуктів її переробки.

Економічну політику держави необ­хідно спрямувати на підвищення ефек­тивності використання виробничого потенціалу сільськогосподарських під­приємств, зміцнення ОПГ населення і селянських (фермерських) госпо­дарств, забезпечення прогресивних зрушень у виробництві сільськогосподарської продукції, реалі­зацію ефективних шляхів і засобів розв’язання соціальних проблем на се­лі. Вирішальне значення тут матиме удосконалення територіального розмі­щення виробництва продукції. Його ра­ціональне розміщення сприятиме прискоренню темпів зростання продук­тивності праці, підвищенню конкурен­тоспроможності продукції, збільшенню маси прибутку на капітал. Найефектив­нішого використання ресурсів можна домогтися лише тоді, коли кожний про­дукт вироблятиметься в регіонах з най­сприятливішими природно-економіч­ними умовами, оскільки в сільському господарстві продукція вирощується працею не тільки людини, а й — приро­ди. На її долю припадає близько ЗО— 40% загальної вартості створеного в сільському господарстві продукту.

А якщо держава й надалі самоухи-лятиметься від регулювання ринку, то зростання цін на промислові товари, що триває, і відповідне зменшення мінової вартості сільськогосподарської продук­ції, скорочення наповненості внутріш­нього ринку через зниження купівельної спроможності населення неминуче призведуть до ще більшого спаду ви­робництва й банкрутства господарств.

Отже, стратегія формування ринку продовольства базується, насамперед, на врахуванні купівельної спромож­ності населення, а також на можли­востях зміцнення вітчизняного сільсь­когосподарського виробництва, роз­витку системи маркетингу, усілякого стимулювання експорту й обмеження імпорту продуктів, розширення державного регулювання ринкових відно­син. Збалансованість попиту і пропо­нування забезпечить ощадливість, конкуренцію та захист споживачів і то­варовиробників.

Основна надія покладається на дер­жавне втручання в економічні відноси­ни, державну допомогу (дотації та субсидії).

Метою, яку ставили при цьому урядові чиновники, було залучення до бюджету «тіньових» грошей. «Тіньовики» на те й є «тіньовиками», щоб діяти в підпіллі — вони просто проігнорували цю чергову урядову дурницю. А от для законослух­няних підприємців це «вилізло боком» — ці патенти обернулись для них додатко­вими втратами, які майже не можна компенсувати: ціна товарів і так досягла захмарних висот. Друга урядова дур­ниця — заборона з 1 січня 1997 р. про­дажу товарів, на яких немає відповідної інформації українською мовою. Багато товарів було придбано задовго до цьо­го заходу із «захисту споживача» — що ж тепер із ними робити торгівлі? Мож­на легко передбачити, що з початку нового року торговельні заклади ви­глядатимуть спустошеними. Звісно, що «тіньовиків» це може тільки порадувати. Тому продовжувати закликати до по­дальшого втручання держави в еконо­міку — це просто закликати до суттєво­го погіршення ситуації.

Що ж стосується державної допомо­ги сільському господарству, то це — ли­ше солодкі мрії. Про яку державну допо­могу може йти мова, коли до цього часу держава не повертає боргів селянам за продукцію, здану ще 1995 року? Неві­домо, як і коли вона розрахується за зерно, здане за держзамовленням 1996 року? Де держава візьме гроші на купівлю сільгоспродукції 1997 року?

Вихід — якраз у протилежному: у суттєвому скоро­ченні ролі держави в нашому житті.

Однією з умов ефективної діяльності підприємств харчової промисловості в процесі перетворень відносин власності повинна бути свобода вибору різних форм господарювання . Кожна з них має як свої переваги, так і певні недоліки. Останні е результатом дії підприємстві різних суб’єктивних та об’єктивних факторів: рівня розвитку підприємств стану основних фондів, матеріально-технічної бази та соціальної інфраструктури, екологічного клімату в колективі, наявності потенційних власників — членів трудово­го колективу, співвідношення сил формальної та неформальної влади і т.д. Але всі організаційні форми підприємництва мають право на існування і повинні довести свої переваги на практиці. Тільки при свободі їх вибору вони можуть знайти належне їм місце в ринковій економіці.

формування різних ринкових форм господарювання у харчовій промисловості пов’яза­не в першу чергу з певними особливостями та специфікою цієї галузі порівняно з іншими, тому що задоволення потреб населення продуктами харчування — досить складна, багатопланова і незмінна проблема, яка стоїть перед суспільством на всіх ступенях його розвитку. Це зумовлюється рядом обставин: дефіцитом багатьох сиро­винних ресурсів, різним ступенем розвитку галузей, які безпосередньо виробляють продукти харчування, і пов’язаних з ними інших галузей, організацією надходжень продуктів харчування до споживача та багатьма іншими причинами.

Причому, якщо сьогодні проблема забезпечення продуктами харчування населення, в силу їх недостатнього виробництва, вирішується в напрямі кількісного збільшення продуктів, то в майбутньому вона буде видозмінюватися в напрямі максимізації осо­бистого споживання. Це знаходить свій вияв у розробці раціональних норм харчування для різних груп населення. При цьому характерною рисою тут є не тільки забезпечення різноманітності продуктів при споживанні, але й стабільність споживання деяких з них протягом всього року (фрукти, овочі тощо).

На практиці це означає перехід від сезонного споживання окремих продуктів харчу­вання до цілорічного їх споживання. Така постановка питання породжує проблему тривалого зберігання, що в ряді випадків неможливо зробити по багатьох продуктах. Виходом з цього становища стала промислова переробка первинних продуктів харчу­вання, яка дає змогу не тільки зберігати їх протягом тривалого часу (без втрати пожив­ної’ цінності), але й значно розширювати їх асортимент, що дуже важливо для організа­ції раціонального харчування, а також забезпечує їх зберігання при транспортуванні на великі відстані. Вирішення цих питань передбачає відповідну організаційну галузі, а саме — певне поєднання великих, середніх та малих підприємств. У найза­гальнішому вигляді при вирішенні цієї проблеми необхідно виходити з особливостей сировинного забезпечення підприємств харчової промисловості та специфіки спожи­вання окремих продуктів харчування (масовість, щоденне споживання в поєднанні з іншими).

Справа в тому, що по багатьох продуктах харчування склалися великі сировинні зони (овочі, соняшник, пшениця, цукрові буряки, картопля тощо), на базі яких були створені великі промислові підприємства.

В умовах централізовано-планової системи господарювання, яка забезпечувала ро­боту сировинної зони для підприємства, ефект від масштабу виробництва певною мірою досягався. З переходом до ринкових відносин у роботі великих підприємств з’явився ряд труднощів, які знижують ефективність їх діяльності — вони слабо реагують на зміни в споживацькому попиті, нечутливі до новацій.

В цих умовах малі підприємства стають тією необхідною ланкою, яка, з одного боку, робить систему забезпечення населення продуктами харчування більш ефектив­ною (швидко реагують на зміну попиту, менші витрати сировини, більш ефективно доводять до споживача Продукти харчування — підвищують загальну ефективність виробництва продуктів на основі поглиблення спеціалізації та кооперування з великими і середніми підприствами.

Але результативність роботи малих підприємств у виробництві продуктів харчування буде досягнута тільки тоді, коли вони займуть належне місце і становище в системі переробних підприємств. А цього досягти досить складно. Справа в тому, що харчова промисловість являє собою конгломерат підгалузей, кожна з яких сама собі має різні види виробництв. Усі вони різняться між собою не тільки щодо виробництва продуктів, але й умовами виробництва. Найбільш специфічні особливості харчової промисловості такі:

• практично харчова промисловість характеризується як не одна галузь, матеріалом продукції, що виробляється, та її величезною різноманітністю;

• для ряду її підгалузей (цукрова, консервна, виноробна, олійно-жирова їй характерне сезонне виробництво, яке призводить до нерівномірного використання виробничих потужностей:

• необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчуванні і організацій їх споживання, і на невеликій відстані від сировинної бази ;

• значна залежність якості ряду продуктів від тривалості переробки сировини;

• зберігання більшості продуктів, як правило, обмежені;

• велика залежність від тари та упаковки продуктів;

• високі вимоги до якості продукції (свіжість, наявність вітамінів, смакові естетичність та ін.);

• часта змінність асортименту з багатьох продуктів;

• велика залежність якості продукції від якісних характеристик сировини;

• по ряду продуктів їх виробництво вимагає великої кількості сировини Усі вищевказані особливості визначають специфіку організації і технологій виробництва продуктів харчування, пошук нових форм господарювання в період ринкових відносин.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання кожне підприємство знало, що виробляти, кому, скільки і коли поставляти продукцію, хто є постачальником сировини, обладнання та за якими цінами.

При ринкових відносинах рішення цих питань є справою кожного підприємства. Це в свою чергу змушує підприємство самому формувати свою господарську, і збутову політику. В цих умовах великі підприємства повинні самостійно формувати раціональні виробничі та збутові зв’язки. Світовий досвід розвитку виробництва продуктів харчування показує, що ці проблеми ефективніше вирішуються з розвитком малих підприємств. Особливістю функціонування малих підприємств є спрямування діяльності на конкретне виробництво якого-небудь товару чи надання послуг. разі ми маємо справу з різко виявленою спеціалізацією, яка забезпечує зі затрат виробництва. ‘

Найбільші можливості повсюдного розвитку малих підприємств в Україні має хлібо-круп”яна галузь. За багато десятиліть постачання населення хлібобулочними вироба­ми здійснювалось головним чином хлібозаводами потужністю 100-150 т за добу. Такі дроди-велетні, особливо у великих містах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів та інші) до цього часу працюють в основному на технічно відсталому устаткуванні, яке потребує заміни або модернізації. В умовах економічної кризи здійснити це досить важ ко. Виходом з цього становища може бути створення розгалуженої сітки малих підприємств з виробничою потужністю від 0,5 до 25 т за добу і з невеликою чисельніс­тю працівників.

На основі аналізу технологічних зв’язків та організації виробництва різноманітних продуктів харчування можна виділити кілька способів створення малих підприємств у харчовій промисловості. По-перше, це організація виробництва на базі недостатньо цілком невикористовуваних сировинних ресурсів. Наприклад, у консервній промис­ловості близько 25% становлять відходи та вторинні продукти. У цьому випадку малі підприємства можуть створюватися державними або іншими виробничими місцевими органами влади, акціонерними товариствами, колективами громадян з ме­тою комплексного використання сировини.

Другим напрямом створення малих підприємств є розукрупнення великих вироб­ництв. В такому разі розділення великого підприємства буде раціональним при відсут­ності між окремими ланками жорстких виробничих зв’язків. Тут можливе використання технологічного принципу — розділ єдиного технологічного циклу на окремі основні стадії із створенням на їх базі малих підприємств. Прикладом цього може бути вироб­ництво різних видів продукції з картоплі, різноманітних напівфабрикатів, чіпсів, суше­ної картоплі тощо. Для ряду галузей технологічний принцип розукрупнення підприємс­тва неприйнятний, оскільки ланки основного технологічного процесу мають жорсткі виробничі зв’язки. За приклад можна взяти хлібопекарну та в ряді випадків кондитер­ську промисловість. Створення малих підприємств тут доцільно на базі організації ви­робництва окремих технологічно нескладних видів продукції: національних ласощів, різних видів хлібобулочних виробів та ін.

Серед усіх форм господарювання у харчовій промисловості найбільшого поширен­ня набувають акціонерні товариства. Нині АПК потребує значних капіталовкладень, які, однак, при теперішній економічній кризі держава йому надати не в змозі. Саме через акціонерні відносини можливе активне залучення вільних коштів з інших галузей еко­номіки, участь іноземних інвесторів у фінансуванні АПК.

Про переваги акціонерної форми господарювання над іншими свідчить, наприклад, такий факт. За даними Укрцукру, серед 194 підприємств цукрової промисловості краї­ни, станом на 1 травня 1996 р. 101 перетворене в акціонерне товариство, 24 підприєм­ства працюють на оренді, 69 — державні підприємства, з них 62 перебувають у стадії Реформування власності. Крім того, необхідно зазначити, що частка акціонерних підп­риємств у валовому виробництві цукру становить більш як 65%, причому надалі цей показник зростатиме.

Специфічною особливістю окремих галузей промисловості є необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчування у місцях розташування сировинних зон. У процесі приватизації підприємств цих галузей важливо забезпечити збереження їх спеціалізації та виробничих зв’язків, що склалися протягом тривалого періода їх діяльності. Тому виправданим є надання права працівникам господарств сировинних зон брати участь у приватизації таких державних підприємств на тих же умовах, й членам зайнятих на них трудових колективів. При такому порядку приватизації гасниками акціонерних товариств, створених на базі державних підприємств, будуть також працівники підприємств-суміжників (партнерів).

Так, приватизація цукрових заводів здійснюється, як правило, за участю сільськогосподарських товаровиробників, яким належить від 10 до 40% акцій частка акцій у статутному фонді акціонерного товариства

При приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину, але не мають договірних зв’язків на її поставку безпосередньо з господарствами, % акцій передбачаються в плані приватизації відповідного підприємства з урахуванням пропозицій підприємства та відповідних сільськогосподарських органів. Це стосується насамперед олійно-жирових підприємств, підприємств по випуску пива, солоду, цукру Пе реважну кількість насіння соняшнику та ячменю одержують з хлібоприймальних підприємств.

Слід зазначити, що акціонування в переробних галузях харчової промисловості гальмується через відсутність чіткого законодавства з цього питання. Верховна Рада України, як відомо, прийняла Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» Ряд положень цього закону суперечить або не узгоджується з рядом діючих законодавчих актів. Тому Президент України наклав вето на цей Закон до приведення окремих його положень у відповідність з чинним законодавством.

Тривалий час у харчовій промисловості широко застосовувалась як одна з форм господарювання оренда цілісних майнових комплексів. В умовах переходу до ринку проблема становлення орендних відносин набула найбільш драматичного характеру. За нетривалий період приватизації вже кілька разів змінювались оцінки орендованого майна та розрахунку орендної плати. При цьому кожні нові методики не тільки ускладнювали діючий порядок розрахунку цих показників дедалі менше заінтересовували виробничі колективи в переході на оренду. Віді до нормативних документів в оренду передаються тільки основні засоби, нематеріальні активи, не встановлене устаткування та незакінчене будівництво. Матеріальнії повинні викупатись орендарем протягом ЗО календарних днів з моменту укладення договору, а кошти та цінні папери передаються орендарю в кредит на термін договору оренди. За користування кредитом орендар повинен сплатити процентні ставок рефінансування Національного банку. Такий порядок розрахунків за матеріальні засоби ще більше ускладнює умови переходу на оренду, оскільки підприємства що мають значні матеріальні засоби, не зможуть у визначений термін розраховуватися з орендодавцем. Це свідчить про те, що оренда цілісних майнових комплексів знецінена і це негативно позначається на використанні цієї форми господарювання в харчовій промисловості.

У 1995 р. в умовах оренди в аграрно-промисловому комплексі країни при майже 150 підприємств. Серед них близьку 40% договорів укладено з правої орендованого майна трудовими колективами. З урахуванням останніх змін переходу на оренду можна передбачити, що надалі матиме місце розторгненння них договорів та скорочення числа підприємств, які 6 виявили бажання пеі оренду з подальшим викупом. І

Порівняно велике поширення оренди у минулому пояснюється тим, що цей спосіб вийти з підпорядкування міністерств, відомств та інших державної влади. Нині, коли є можливість перетворення державних підприємств у будь-якій форми господарювання, оренда з наступним викупом втрачає своє значення умовах проблема становлення та подальшого розвитку орендних відносин поглибленого економічного вивчення, осмислення її доцільності та наукового підтримування.

Вище підкреслювалося, що у розвитку переробних галузей є проблеми, якії створюють з характерної їм специфіки виробництва. Вони пов’язані з такими особливостями цих галузей, як сезонність, можливість багатоваріантного випуску різних продуктів з однієї сировини, специфічність протікання біохімічних процесів, високі вимоги до сировини і обладнання.

Взагалом ці проблеми набувають нового змісту. Справа в тому, що в умовах централізованої системи планування всі ці проблеми вирішувалися в межах директивних рішень. З переходом до ринку вони у своїй більшості повинні вирішуватися керівниками підприємств, багато з них часто ні психологічно, ні професійно не готові. Тому разом з тим, це не означає, що держава в умовах ринкових відносин не бере участі

Відбувається зміна самої участі. За державою залишається відповідальність за розробку раціональних норм харчування, стимулювання розвитку найновіших напрямів виробництва продуктів харчування, створення умов

взаємовигідного співробітництва промисловості і сільського господарства, встановлення дійових зв’язків між ними і максимальне використання переваг територіального поділу праці з урахуванням природно-кліматичних умов.

Водночас функції держави не обмежуються лише розв’язанням перелічених проблем. Забезпечення продовольством населення в умовах ринкових відносин передбачає визначення тих галузей аграрно-промислового комплексу, за якими повинен зберігати­ся контроль держави І які особливо впливають на формування доходної частини бюд­жету.

Згідно з законодавчими актами України у харчовій промисловості є об’єкти, які не підлягають приватизації. Серед них підприємства спиртової, лікеро-горілчаної, соляної промисловості та деякі інші. Крім того, треба зауважити, що, залишаючись непривати­зованими, ці підприємства можуть переходити на оренду і працювати, як орендні підп­риємства, оскільки засоби виробництва є власністю держави. В цьому випадку оренда виступає не тільки одним з проміжних шляхів до роздержавлення та приватизації, а й важливою організаційною формою господарювання для підприємств тих галузей, які І не підлягають приватизації.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок, що розвиток акціонування, ма­лого підприємництва та орендних відносин у відповідних переробних галузях АПК є і важливим напрямом підвищення їх ефективності в сучасних умовах.

Аналіз інвестиційної політики свідчить: для залучення в Україну інвестицій необхідні чіткі й прозорі дії в оподаткуванні, у системі мита, в ліцензуванні окремих видів діяльності.

Харчова промисловість України — один з найбільших реципієнтів інвестицій. Питома вага її в загальному обсязі іноземних інвестицій перевищує 11 відсотків. Іноземні інвестори вже вклали кошти у розвиток тютюнової (120 млн. доларів) та конди­терської галузей. У системі харчової промисловості створено 20 спільних підприємств. Серед них — акціонерні товариства: «Дніпропетровський олійноек-стракційний завод», «Роси Буковини», «Крафт Якобс Сушард Україна» (Тростянецька шоколадна фабри­ка), «Реємтсма Київ-тютюнова фабрика», «Рейнолдс тобакко-Львів», «Цукринка-2» (на базі Коровинецько-го цукрового заводу), «Чумак» (на базі Каховської харчосмакової фабрики), «Бен’є Україна» (на базі Ми­колаївського молкомбінату).

Ділові стосунки харчових підприємств України на­лагоджено з фірмами США, Англії’, Італії, Особливе місце належить німецьким фірмам:

• «ХІПП» — співпраця з підприємствами Закарпатської, Тернопільської областей, міст Києва та Ужгорода що­до створення спільних підприємств по виробництву продуктів дитячого харчування;
• «БАСФ» — щодо по­ставки пестицидів і гербіцидів в обмін на патоку;

• фірми «КРОНЕС», «ШТАЙНЕКЕР», «ЗЕНТУ», «ХУПП-МАНН» постійно співпрацюють з українськими пиво­варами.

Фірма «ВІЛЬД» на умовах товарного лізингу пода­ла допомогу Київському заводу безалкогольних на­поїв «Росинка» в придбанні ліній розливу та фасування безалкогольних напоїв і мінеральної води. Фірма «КН8» поставила сучасне технологічне обладнання на 11 млн. марок, з них на 3 млн. марок по лізингу на 32 місяці Миргородському заводу мінеральних вод. Фірма «Вальтер-Рау» разом з Ужгородським марга­риновим заводом створила спільне підприємство — німецька сторона вклала 1,5 млн. марок у придбання обладнання для виробництва наливного маргарину.

У харчовій промисловості розроблено бізнес-плани, які задовольняють вимоги ЮНІДО, виз­начено підприємства, найбільш привабливі для інвесторів. У травні цього року в рамках щорічних зборів ЄБРР проведено круглий стіл щодо презен­тації інвестиційних можливостей у харчову промис­ловість. Було представлено ЗО інвестиційних про­ектів. Це — початок великої творчої роботи, яку слід проводити для залучення інвестицій.

Як свідчить аналіз діяльності підприємств харчової про­мисловості, уповільнення та невпорядкованість інвес­тиційного та інноваційного процесів — головна причина су­часних кризових явищ у розвитку галузі, стримування ак­тивного реформування й забезпечення сталого її функціону­вання в перехідний період до розвиненої соціальне орієнто­ваної ринкової системи господарювання.

Динаміка капітальних вкладень у розвиток харчової промисловості (в Порівняних цінах, грн.).
Показник	1986-1990 усередньому за рік	1990	1991-1995 усередньому за рік	1995
Харчова промисловість у тому числі Харчосмакова М”ясо-молочна Рибна	14432 8866 3788 1778	17920 11010 4950 1960	19136 11454 7064 618	16270 12260 3830 180

Динаміку капіталовкладень-у розвиток харчової промис сті та іі окремих галузей характеризують дані табл 1 загальний обсяг капіталовкладень у харчову промисловістть у 1991-1995 роках зріс порівняно з попереднім річним періодом лише на 13,5 % , у тому числі в харчо-смакову — на 29.2, м”ясну й молочну — на 33,7, а в борошномельно-круп”яну та комбікормову промисло­вість зменшився відповідно на 65,2 і 28,5 % а через обмеженость внутрішніх джерел фінансування промисловості, повязану із загальним кризовим станом економіки України, важливе джерело їх поповнення залучення іноземних інвестицій У першому півріччі року прямі іноземні інвестиції в харчову промисловістьь становили майже 6 мільйонів доларів США, їх питома вага в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій 12,6 % У цей період іноземні інвестиції були вкладені у 248 підприємств галузі, причому 47 % цих інвестицій припадало на ті підприємства, створення яких є основною формою залучення іноземного капіталу Найбільші інвестиції в харчову промисловість України здійснила Німеччина (25 % загальних надходжень), Великобританія та Кіпр (14%)) про стагнацію інвестиційних процесів стверджують дані про зменшення абсолютного й відносного приросту потужностей по виробництву основних харчових продуктів (табл 2) повільнення інвестиційних та інноваціних процесів призвело до різкого старіння матеріально-технічної бази підприємств, підвищення рівня спрацьованості основних фондів, зниження коецієнта використання виробничих потужностей, зростання собівартості та зниження рентабельності вироб­а Спрацювання промислово-виробничих фондів загалом у харчовій промисловості досягло 39,6 %, окремо – у м”ясній і молочній — 39,8, рибній 49% , а на окремих підприємствах — навіть 60- 80 % ) в середньому за рік у 1986- 1990 рр вибуття за­тих промислово-виробничих основних фондів у харвій промисчовості становило 2,5 °/г то в 1991 1995 рр зменшилося до 1,7 %. тобто на 32 % У відтворюючій капітальних вкладень на будівництво нових підприємств та розширення діючих у середньому за 1995 роки направлялось лише близько 18 % їх загального збсягу, тоді як у попередні роки вони сягали 30-50 %. Коефіцієнт використання виробничих потужностей при оптимальному рівні 85-90 % у більшості галузей становить нині 30-50 % що зумовлено недостатньою забезпеченісьтю сировиною паливно-енергетичними ресурсами, неплатоспроможністю населення, витісненням на внутрішньому й зовнішньому ринках продовольчих товарів вітчизняних підприємств

Дефективна інвестиційна, інноваційна і в цілому екомічна політика щодо розвитку вітчизняної харчової промисловості призвела до значного зменшення виробництва продукції, обсяги якої знизилися в середньому за 1991- 1995 роки на 12 %, а 1996 року порівняно з 1995—на 7,2%

Один з головних напрямків виходу харчової промисловості з кризового стану, ста­білізації та прискорення їі розвитку — знаходження джерел залучення інвестицій з урахуванням галузе­вих особливостей, прийняття ефективних уп­равлінських рішень щодо розробки й реалізації інвестиційних проектів, бо від масштабів та спря­мування інвестицій залежить ефективність діяль­ності харчових підприємств

Інтенсифікація інвестиційних процесів, спрямо­ваних на оновлення виробництва з метою підвище­ння якості, конкурентоспроможності продукції й прибутко­вості підприємств не лише важливий фактор забезпечення продовольчої незалежності України, виходу її на світовий і регіональні продовольчі ринки, а й формування ефективної народногосподарського, агропромислового та промислового комплексів, зростання економічного й соці­ального розвитку та підвищення життєвої о рівня населення

Основні напрямки стимулювання вітчизняних та інозем­них інвестицій у харчову промисловість розробка регіо­нальних програм стимулювання приватних інвестицій, розвиток ринку цінних паперів, створення вільних економічних зон, придбання іноземними інвесторами акцій вітчизняних підприємств харчової промисловості, інвес­тицій від некомерщйних ризиків, концентрація внутрішніх ресурсів при централізованій підтримці з метою реалізації пріоритетних інвестиційних проектів тощо

Розрахунки показують для створення сучасної високо-розвиненої харчування в країні необхідно 20-25 мільярдів гривень капіталовкладень Фінансування може здійснюватись за рахунок іноземних та внутрішніх інвес­торів, амортизаційних відрахувань на відтворення виробни­чого потенціалу, банківських і податкових кредитів та інших джерел Капітальні вкладення треба спрямовувати пере­дусім галузі, зокрема, в цукрову, олійножирову, плодоовочеконсервну, лікеро-горілчану, виноробну, соляну та інші, які можуть виробляти конкурентоспроможну про­дукцію для внутрішнього й зовнішнього ринків 3 метою створення економічної заінтересованості в інвестуванні хар­чової промисловості України доцільно на два-три роки впровадити систему пільгового оподаткування нових рест­руктурованих підприємств галузі, що сприятиме прискоре­ному зростанню обсягів виробництва високоякісних харчо­вих продуктів.

ПЛАН

Вступ

І. Умови, фактори, розвиток розміщення підприємств харчової промисловості

ІІ. Проблеми харчової промисловості

2.1 Застаріле обладнання

2.2 Економічні проблеми галузі

2.3 Екологічні проблеми

2.4 Проблеми з експорту продукції

2.5 Соціальні проблеми

ІІІ. Подальший розвиток галузей харчової промисловості

3.1 Модернізація обладнання

3.2 Основні шляхи у вирішенні проблем харчової промисловості

Висновок

Додаток

Список використаної літератури

ВИСНОВОК

Проте, незважаючи на складну фінансову ситуацію, на багатьох підприємствах ведуть реконструкцію й технічне переоснащення виробництва, впроваджують нові вид високоякісної продукції в сучасній упаковці. Торік після реконструкції на Немирівському молокозаводі став до ладу сироробний цех, на Гніванському — встановлено технологічну лінію виготовлення йогурту з фруктовими наповнювачами; на Шосткинському молокозаводі введені в дію обладнання для виробництва йогурту, майонезе згущеного молока з цукром, на Сумському — морозива вафельних стаканчиках. Технічне переоснащення Одеського дріжджового заводу дало змогу збільшити випуск хлібопекарських дріжджів на 10 %.

У харчовій промисловості завершується процес ре формування форм власності. Станом на 1 січня 1998 року в системі Мінагропрому повністю приватизована олійножирова, миловарна, тютюнова, кондитерська, пивобезалкогольна, молочноконсервна, парфумерно-косметична, макаронна галузі, зернопереробні підприємства (без хлібоприймальної діяльності), підприємства корпорації — «Дитяче харчування». Змінили також форму власності 98 % підприємств молочної галузі, 93 -цукрової та 86 % бурякорадгоспів, 88 — м’ясної галузі 78% підприємств Держкомрибгоспу.

Формування соціальне орієнтованої економіки вимагає вирішення завдання — створення в Україні потужної харчової індустрії для забезпечення нормальної життєдіяльності населення, відновлення й збереження його здоров’я, вдосконалення сільськогосподарського виробництва, соціальної переорієнтації базових галузей промисловості країни, наповнення фінансами державного бюджету. Виходячи з цього, розвитої харчової промисловості має бути пріоритетним напрямком економічної політики держави. Необхідні зорієнтувати цю галузь на одержання кінцевого результату діяльності всього АПК, щоб забезпечити значне підвищення його ефективності, стане на дійним джерелом поповнення державного бюджету і значних валютних надходжень.

Для стабілізації становища в ряді галузей харчове промисловості необхідно:

• оновити матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити обсяги випуску конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент, активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;

забезпечити пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування міжсезонних

витрат підприємств цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної, виноробної та інших галузей;

• продовжувати протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;
• створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі, а отже, зменшив кількість посередників при реалізації продукції, завдяки чому буде знижено ціни й збільшено обсяги її продажу;

• запровадити регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;
• відновити традиційні й освоїти нові зовнішні ринку збуту, зокрема, створити за кордоном постійно діючі представництва окремих галузей, підприємств, регіонів;

активізувати роботу щодо створення інтегрованих

до складу яких повинні увійти переробні і сільськогосподарські підприємства, фірмові магазини організації з матеріально-технічного забезпечення й збуту продукції.

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку склалося важке економічне становище для всього народного господарства України і особливо для – харчової промисловості, так як ця галузь дуже залежить від інших галузей – машинобудівної, хімічної, нафтопереробної, і особливо платоспроможності населення. В цей скрутний час більшості громадян країн вимушені економити кожну копійку власного заробітку, а так як наша харчова промисловість вимушена конкурувати із сусідніми країнами – де продукти харчування дешевші, але в своїй більшості щоб зекономити в України поставляються неякісні продукти, або взагалі ті в яких вийшов нерідко товари підробляються, а через несовершенну і невідпрацьоване законодавство дуже важко відсліжувати такі товари, і тому покупці купують цю продукцію ставлячи власну харчову промисловість у глухий кут. Тому харчова промисловість – немаючи можливості через те, що продукти нерозкуповуються, розплатитися з постачальниками, а також закупити, нову сировину. Беручи кредити для розрахунків, вона також ставить себе в залежність, а той навіть втрати право власності на власне підприємство.

Також великі проблеми має сировинна база харчової промисловості – сільськогосподарське виробництво. В кожного сільгоспвиробника велика заборгованість у держбюджет, через що їх рахунки у банках закриваються, вони не мають змоги розплатитися з постачальниками – запчастин, нової техніки, паливно-мастильних матеріалів – також попадають у залежність, від бізнесменів, і вимушені віддавати продукцію по мінімальній ціні, ледве покриваючи власні витрати. І навіть ціні за якими закупається продукти сільгоспвиробництва державою – також далекі від світових.

Але й у такій скрутній обстановці харчова промисловість функціонує – шукаючи шляхи подолання проблем – інвесторів, із-за кордону і у власній державі, запроваджуючі нові технології і устаткування тощо.